Конституція УРСР1937 р. як ширма тоталітаризму, преса як знаряддя тоталітарної системи

План

1. Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки

2. Конституція УРСР1937 р. як ширма тоталітаризму

3. Творення авторитарного, ідеократичного лідера в особі Сталіна

4. Політика у сфері культури в 30-ті роки

5. Насильне утвердження нової політичної культури в українському суспільстві

6. Основні риси радянського тоталітарного режиму в 30-ті роки

Тоталітарна система активно використовувала для зміцнення своїх позицій партійно-радянську пресу. Партія зобов'язувала її бути організатором соціалістичного будівництва, "бойовою зброєю" у боротьбі з політичними супротивниками, вихователем у дусі комуністичної ідеології, її керівництво надавало великого значення безпосередньому "партійному" керівництву пресою. Про свободу преси не могло бути й мови. Коли у 1921 р. один з партійних працівників м. Пермі Г. Мясников виступив за свободу преси — "від монархістів до анархістів включно", В. Ленін йому рішуче заперечив, зазначивши, що для більшовиків це було б рівнозначним самогубству.

Для систематичного керівництва пресою ЦК у 1921 р. при агітаційно-пропагандистському відділі РКП(б) було створено підвідділ преси. Такі ж підвідділи створюються при всіх губкомах партії. Інструктування місцевих видань мав забезпечити журнал "Красная печать", в Україні — "Червона преса". Офіційну точку зору висловлювали газети "Комуніст" — орган ЦК КП(б)У, "Вісті ВУЦВК", "Пролетарий" — орган Всеукраїнської ради профспілок, "Радянське село" — орган ЦК КП(б)У та ін. У 1921—1922 pp. на багатьох фабриках і заводах почали випускати стінні газети, а на великих підприємствах — багатотиражки. Навесні 1926 р. у республіці виходило 83 газети загальним накладом понад мільйон примірників, поширювались і центральні газети "Правда", "Известия", "Беднота", журнал "Большевик". Головну увагу на сторінках преси приділялось пропаганді рішень партійних органів, боротьбі з опозицією.

У видавничій сфері домінували твори К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна. Масовими тиражами виходили ленінські праці, бібліотеки "Шлях до Леніна", "Бібліотечка ленінізму", "Ленінський призов" та ін. Поступово формувався образ Леніна як непогрішимого вождя, ідеальної людини.

Якщо у 20-ті роки матеріали преси ще містили інформацію про платформи опозиції в ВКП(б), про кількість безробітних в республіці, що свідчило про деякі елементи гласності, то в 30-ті роки ситуація істотно змінилася. Політичну, економічну інформацію почали суворо дозувати. Тон критичних матеріалів проти "шкідників", "ворогів народу", "троцькістів" став викривально-зловісним.

Великої уваги надавалося пропаганді особистих заслуг Сталіна. Мало не щодня газети вміщували його портрет, статті були перенасичені цитатами з його виступів і творів. Газети ставали офіціозними, підбірками епітетів на честь Сталіна, звинувачень "ворогів народу".

Для посилення ідеологічного контролю було взято курс на збільшення кількості засобів масової інформації. У 1937 р. в Україні видавалося 1578 газет і 251 журнал.

Наприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) в 1934 р.) У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася, починаючи з років громадянської війни, каталізувалася в період колективізації і досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних "гвинтиків", взаємо-відчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво).

Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. В Україні добавилася "наявність повзучих націоналістичних ухилів". Створювалась атмосфера загальної підозри, пошуку "ворогів народу" та замаскованих "троцькістів", "буржуазних націоналістів", фабрикування справ і розгортання політичних процесів, здебільшого проти інтелігенції.

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки

Першим політичним процесом стала так звана "шахтинська справа" (1928 p.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочинних зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами "харківського центру". За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв'язках з "контрреволюційними" організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було неприпустимим. Суд повинен був підтвердити наявність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати ґрунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу.

"Шахтинська справа" зачепила до 1000 осіб. Деякі підсудні визнали лише частину обвинувачень, інші — повністю їх відкинули; були й такі, які визнали себе винними з усіх статей обвинувачення. 11 осіб засудили до вищої міри покарання — розстрілу, більшість була ув'язнена на строк від 4 до 10 років.

Поняття "шахтинці" стало узагальнюючим, синонімом "шкідництва". "Шахтинська справа" стала приводом до розгортання спеціальної кампанії на зборах і в пресі, репетицією для організації нових процесів. У газетах було відкрито постійні рубрики: "Шкідники індустріалізації", Методологія і практика шкідництва" та ін.

Через два роки після завершення "шахтинської справи" було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації, — буржуазно-кадетської "Промислової партії". Стверджувалося, що організація нараховувала до 2000 осіб (судили 8), сферою її діяльності були основні промислові райони Донбасу. Вона нібито намагалась повалити радянську владу й відновити капіталістичний устрій шляхом систематичного підриву економічного потенціалу СРСР. На цей раз на суді усі обвинувачені змушені були визнати себе винними у "шпигунській та шкідницькій діяльності", 5 з них були засуджені до розстрілу. Цей процес, як і "шахтинську справу", також було сфальсифіковано.

Після цих процесів найнезначніші неполадки у роботі можна було списати на шкідництво. До середини 1931 р. половину всіх інженерно-технічних працівників Донбасу було притягнуто до службової відповідальності, внаслідок чого їх було засуджено до різних строків ув'язнення.

Одним з перших в Україні був політичний процес у справі "Спілки визволення України" (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції. їх звинувачували в підготовці терористичних актів, у шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Всі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Ніяких документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду "члени СВУ" отримали різні строки ув'язнення, але й після цього "філіали СВУ" продовжували "розкривати" ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій.

У 1931 р. була сфабрикована справа "Українського національного центру" (УНЦ), в яку було втягнуто визначних українських істориків М. Грушевського та М. Яворського. Усіх 50 "членів УНЦ" у позасудовому порядку прирекли до різних строків ув'язнення. Пізніше 33 з них було засуджено повторно: 21-го розстріляли, іншим подовжили строки ув'язнення.

Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке масштабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на "шкідників" — передусім фахівців сільського господарства.

У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально "прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та ін.". У березні 1933 р. колегія ОДПУ СРСР розглянула ("за списком") справу 75 службовців наркоматів землеробства і радгоспів України, Білорусі та Північного Кавказу. На розгляд справи 75 осіб витратили менше доби. За вироком 35 осіб було розстріляно. Справжній погром було вчинено у харківських сільськогосподарському та зоотехнічному інститутах. Науково-дослідні установи та університети України втратили до 270 професорів і викладачів.

Так наприкінці 20-х — на початку 30-х років, в умовах утвердження тоталітаризму, в партійно-державній політиці намітилося посилення репресивних заходів щодо інтелігенції. На думку влади, інтелігенція старої генерації вже виконала свою місію. Промисловість була відбудована, індустріалізації потребувала людей нового типу, з психологією, яка не передбачала сумнівів щодо доцільності партійно-держав них директив, а виявляла готовність виконувати їх будь-якою ціною. До