173 вузи (197 тис. студентів) і 693 середні спеціальні навчальні заклади (196 тис. учнів). Наприкінці 30-х років в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. осіб. Проте в навчальних програмах домінували політичні предмети, виробничий ухил, витісняючи загальноосвітні дисципліни.

Попри диктат, утиски сталінського тоталітарного режиму багато галузей науки досягли значних успіхів. У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті (м. Харків) вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. Того ж року електрозварювальна лабораторія Є. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В. Філатов. У 1936 р. у структурі Української академії наук було утворено суспільствознавчі інститути.

У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, а багатьох його співробітників репресовано. Репресії стали невід'ємним елементом сталінської "культурної революції". Діяльність митців, які змушені були прославляти Сталіна, Компартію, стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були закриті й злиті у Спілку письменників України. За письменниками об'єднувалися у творчі спілки інші працівники мистецтва. Це дало змогу партії легше керувати "культурним фронтом". Культурні процеси були уніфіковані за допомогою єдиного методу — "соціалістичного реалізму", який вимагав, передусім, оспівування соціалізму. Поширилося нігілістичне ставлення до пам'яток культури. Були знищені поховання багатьох гетьманів України, зруйновані культові споруди (церкви), які мали велику архітектурну цінність. Історико-художні цінності з музеїв за безцінь продавалися за кордон.

Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом та увійшло в історію як "розстріляне відродження".

Насильне утвердження нової політичної культури в українському суспільстві

Більшовики, прийшовши до влади, почали формувати особливу політичну культуру, підпорядковану реалізації ідеї побудови соціалізму, боротьбі з його ворогами та утвердженню марксизму-ленінізму. Їх діяльність базувалася на ленінській тезі, висловленій у промові на Всеросійській нараді політосвіт 3 листопада 1920 p.: "Мета політичної культури... — виховати справжніх комуністів, здатних... допомогти трудящим масам перемогти старий порядок і вести справу будування держави... без експлуататорів".

Встановлення монопартійної політико-культурної системи в Україні під дією таких чинників, ідейні засади більшовизму (твердження про керівну роль пролетаріату та компартії в житті суспільства, за яким приховувалася диктатура партії):—

особливості організації ВКП(б)—КП(б)У (жорстокий централізм, дисципліна, підпорядкування нижчих ланок вищим);—

низький рівень загальної та політичної освіти і культури членів партії, релігієподібне розуміння ними соціальних процесів, спрощений погляд у світ;—

більшовицька етика (ідеологічна непримиренність, виправдання насильства, войовничий атеїзм);—

особливості тактики реалізації власного культурного ідеалу (мета виправдовує засоби, класовий розкол суспільства, пов'язування думки про експансію зовнішніх і внутрішніх ворогів, використання каральних органів);—

політико-культурні особливості тогочасного комуністичного руху (ідея непорушної інтернаціональної єдності, первинності соціального питання над національним, визнання можливості існування лише однієї компартії в кожній країні).

Діяльність більшовиків сприяла створенню антагоністичного політико-культурного поля в Україні. Зокрема, існуючий антагонізм між більшовиками і українським селом поглибили діяльність комнезамів, штучне розшарування села, перепони на шляху до щонайменшої можливості його самоврядування.

Вплив Компартії на масову свідомість посилювався внаслідок деморалізації мас, соціального розпаду і маргіналізації суспільства в результаті війни і революції; низької загальної освіти населення; використання неприязні мас до "старої" інтелігенції, навіть до тієї її частини, яка співпрацювала з владою; застосування таких методів боротьби, як нейтралізація "антирадянського" елементу, агентурний нагляд (інформатори, агенти), цілеспрямований розкол суспільства, нацьковування одних верств населення на інші, не правове насилля, залякування, примус, знущання, використання каральних органів, соціально-економічних криз для знищення політичних опонентів.

Ефективність адаптації мас до комуністичних цінностей і норм забезпечили:—

створення в період непу суворо ієрархічної й централізованої мережі закладів політико-освітньої роботи та агітколективів; використання різних форм і видів індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди;—

уніфікація, тотальна ідеологізація та політизація національно-культурної сфери суспільства; замовчування духовного та політико-культурного смислу української історичної традиції, боротьба з нею;—

оформлення партійно-державної цензури, "чистка" бібліотек і книгарень від "ворожої" літератури;—

зобов'язання партійців доносити в цензуру та ДПУ про випадки розповсюдження "ворожої" літератури та інші "шкідливі явища";—

комунізація театрів, естради, клубів тощо, централізація управління видовищними заходами при політосвітах, контроль за діяльністю творчої інтелігенції;—

обов'язковість залучення населення у "добровільні" товариства, що опинилися під повним контролем і керівництвом Агітпрому ЦК КП(б)У;—

реорганізація і політизація системи освіти, "чистки" професорсько-викладацького складу, фільтрація при прийомі до вузів та аспірантури, мобілізація комуністів на педагогічну роботу, адміністративне втручання в навчальний, науковий та творчий процеси;—

ініціювання та підтримка комуністичного дитячого руху, що активно впливав на школу;—

одночасне використання і боротьба з інтелектуальною елітою українського суспільства, заміна її новою робітничо-селянською інтелігенцією;—

боротьба з релігією та церквою (використання у перші роки непу українського національно-релігійного руху для боротьби проти церковних структур Російської православної церкви — РПЦ).

Нові гасла, доповіді, газети, журнали, радіо стали могутнім засобом придушення індивідуальності, свободи думки, руйнування духовності, боротьби з українською національною самобутністю, культивування комуністичного способу життя і поведінки.

Мовні кліше найбільш яскраво віддзеркалили становлення і посилення тоталітарної політико-культурної альтернативи в Україні. її базовими засадами були: 1) наростаюча централізація влади; 2) вождізм, схиляння перед партійно-комуністичними авторитетами; 3) пріоритет ідеологічних настанов над інформацією, культивування обстановки секретності й підозрілості, поліційний нагляд за населенням; 4) суворий ідейний централізм правлячої партії; привілейоване становище її верхівки; 5) відірваність влади й партії від населення; запобігання неформальним контактам між владою і громадянином, управління суспільством з метою забезпечення інтересів партапарату, ігноруючи інтереси населення республіки*, 6) окрема законність і мораль для партійців; безапеляційне нав'язування більшовицької ідеології; 7) спрощене сприйняття світу, його чіткий поділ на "ворожу буржуазну" і "передову пролетарську" культуру; 8) ідея непримиренної конфронтації між "своїми" і "ворогами"; 9) приниження і нехтування в ім'я ідеологічної мети реальних потреб населення; 10) заміна загальнолюдських цінностей "класовою етикою", зведення індивідуалізму до аморальності, боротьба з українською національною елітою, оголошення життя людини "класовими здобутком і власністю"; 11) утвердження відверто агресивної лексики; 12) заперечення цінності опозиції, відсутність діалогу як методу вирішення проблем, зростаюча войовнича нетерпимість до опозиції; 13) національний нігілізм, що, зокрема, відбилось в небажанні вживати саму назву "Україна" в офіційній термінології тощо.

Впровадження міфів комуністичної політичної культури в українське суспільство було забезпечено і синтезом таких груп заходів: 1) створення національно-державної, ритуально-процесуальної, політико-музичної, наочно-агітаційної символіки та політичної топоніміки; адаптацією до комуністичної моделі політичної культури ключових елементів української національної ідеології (міфології), зокрема культивування міфу про можливість розвитку української державності лише в умовах пролетарської диктатури, про нове світове призначення України; канонізація і включення Т. Шевченка та його творчості до радянсько-комуністичної міфології тощо; опорою на традиційну релігійну свідомість мас (використання церковної лексики; запозичення зовнішніх форм і засобів християнського віровчення для комуністичного виховання мас — заміна релігійних обрядів і свят "червоними", поширення "ленінських кутків").

Національно-державна символіка і міфологія УСРР фіксувала уявлення про радянську винятковість, політичну перевагу й обов'язковість для загального наслідування й копіювання; нетерпимість до інакодумців; орієнтацію на майбутнє і месіанський гегемонізм; необмежену, неподільну владу диктатури пролетаріату; заперечення рівності прав і поняття "компроміс", виправдання політико-правової дискримінації; правовий нігілізм; верховенство загальносоюзних органів та законодавства, що перетворювало проголошений суверенітет України на політичний міф.

Релігіеподібність, сакральне розуміння перетворень, ідея колективної жертви в ім'я здійснення пропагандистського ідеалу, мілітаризація суспільно-політичного життя, вождізм, непорушне схиляння перед партійними авторитетами, елітарне становище правлячої верхівки, орієнтація на перманентну конфронтацію всередині країни і на міжнародній арені; колективізм, репресивна спрямованість держави; рефлекторність класово необхідної поведінки, боротьба з усіма, хто зрікається великої мети, як найсуттєвіші риси комуністичної політичної культури, відбила ритуально-процесуальна, політико-музична символіка, політична топоніміка.

Основні риси радянського тоталітарного режиму в 30-ті роки

Сталіну вдалося створити специфічну адміністративну систему. Традиційна адміністративна система, формально звеличуючи керівника, фактично підпорядковує його собі. її не динамічність веде до застою. Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, а й знизу. Викривленою формою такого "контролю" стали в 30-ті роки постійні заклики до мас виявляти "дворушників", "троцькістів" у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшої демократизації внутріпартійного життя, відмови від практики кооптації, призначенства при формуванні керівних органів партії. Реально під гаслом демократизації внутріпартійного життя йому легше було замінити керівників на місцях новими, більш слухняними, які, оволодівши ситуацією, забезпечили б новий ривок. Ця модель не була достатньо ефективною і неодноразово призводила до паралічу суспільства.

Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20— 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над