Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.

План

1. Формування та утвердження і радянського ладу в Україні

2. Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років

3. Перша спроба використання голоду з політичною метою

4. Перехід до нової економічної політики

5. Кризи непу та їх політичні наслідки

6. Утвердження радянського устрою в Україні в процесі утворення СРСР

7. Політика коренізації

Період боротьби за державну незалежність у 20—30-ті роки XX cm. змінився наступом на українські державницькі сили, українство загалом. Це був період згортання діяльності, придушування українських політичних сил, позбавлення України реальних прав суб'єкта у внутрішніх справах та в міжнародних і зносинах.

Формування та утвердження і радянського ладу в Україні

Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років

Після Першої світової війни українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до Української СРР (452 тис. кв. км, населення 25,5 млн осіб). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшла до Польщі. Тут проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехо-Словаччина.

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву "Україна" і, формально, державність. Ця державність була досить умовною, оскільки всі політичні питання вирішувала Москва. Проте в перші роки мирного розвитку (1921 р. — перша половина 1922 р.) це уможливлювало встановлення дипломатичних контактів з іншими державами і навіть укладення з ними міжнародних договорів.

Перший міжнародний документ — мирний договір з Литвою — був укладений 14 лютого 1921 p. А 18 березня того ж року Росія та Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею, за яким державним кордоном була визнана лінія фактичного розмежування територій до початку радянсько-польської війни, що давало можливість Польщі зберігати контроль над західноукраїнськими землями. Разом з тим Ризький договір призвів до послаблення діяльності уряду УНР, який перебував тоді в Польщі, змусив його відмовитися від збройних акцій на території радянської України.

Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією, у січні 1922 р. — з Туреччиною, що мало суттєве економічне значення, оскільки майже половина зовнішньої торгівлі республіки припадала на- цю країну. Україна була запрошена до участі в Лозаннській міжнародній конференції, яка розглядала питання про статус чорноморських проток (кінець 1922 р. — початок 1923 p.).

З посиленням централістських тенденцій у політиці Москви зовнішньополітична діяльність уряду УСРР почала згортатись. Закривались дипломатичні місії у балтійських республіках, а у вересні 1923 р. остаточно перестав існувати апарат Наркомату закордонних справ. Відповідно зовнішньополітична діяльність України припинилася на багато років.

Поза межами радянської України продовжував існувати уряд УНР в екзилі (Тарнув, Париж, Прага) на чолі з С. Петлюрою. Суттєвого впливу навіть на українські емігрантські кола цей уряд не мав, а після вбивства С. Петлюри (травень 1926 р.) він взагалі втратив значення. Поразка у національно-визвольних змаганнях фактично нічого не навчила українських політичних діячів-емігрантів: вони продовжували діяти розрізнено, критично ставлячись один до одного. Натомість українські соціал-демократи підтримували досить тісні контакти з Соціалістичним Інтернаціоналом.

Тогочасна економіка України була у надзвичайно скрутному стані. Загальні збитки народного господарства республіки сягали 10 млрд. золотих крб., промислове виробництво скоротилося в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило лише 1,7% довоєнного рівня, продукції машинобудівної промисловості — 4%. З 57 домен працювала лише одна. Не кращою була ситуація і в сільському господарстві. Посівні площі зернових скоротились порівняно з довоєнними на 30%, виробництво технічних культур зменшилось на 75—90%.

Загострилась і політична ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки продукції, що спричинило скорочення посівних площ і урожайності. Бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву" якщо все зверх цього забирала влада. Це значно погіршило продовольче постачання міст. За таких умов більшовицька влада застосовувала силу для складання "чорних списків", куди нерідко потрапляли цілі села, систему заручників, каральних акцій проти селян, товарних блокад. Це призвело до збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У них брала участь більшість населення сіл, за винятком бідняцьких мас. У великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Цей рух, крім політико-економічного, мав і певне ідеологічне забарвлення, пов'язане з протистоянням більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково — національно-визвольними, гаслами. Звернення до анархізму з його відмовою від держави було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах (насамперед у більшовицьких, які силою забирали у селян їх добро) повстанці вбачали найбільше зло. Повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психологічне підґрунтя. Його соціально-психологічною причиною була особлива ментальність, яка історично склалася за 250-річне перебування українських земель під владою царської Росії. В її основі — низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули досягати своїх інтересів лише силою. Значний вплив на це справила кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

Перша спроба використання голоду з політичною метою

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнилося внаслідок голоду 1921— 1923 pp. на Півдні України. Він був породженням кількох взаємо-переплетених чинників:—

згубної для сільського господарства республіки політики "воєнного комунізму", яка проводилася до березня 1921 р. (а деякі її методи використовувались до осені того ж року);—

залежності України від московського центру, який в умовах посухи на Півдні республіки діяв не в інтересах українського населення;—

загальної розрухи в сільському господарстві після семирічного періоду воєн;—

посухи 1921 р. в основних аграрних районах України.

У 1921 р. в УСРР було зібрано лише 27,7% від урожаю 1916 р. Незважаючи на це, Москва вимагала збільшити вивезення хліба, у тому числі з уражених посухою південних губерній. Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу заготівель. Формування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5,6 млн осіб (25% населення республіки).

Якщо для голодуючих в Поволжі було прийнято закордонну допомогу, то в Україну не надійшло жодного кілограма зерна. За цієї ситуації московський уряд, а за його вказівками — партійно-державний апарат республіки змогли лише забезпечити мінімальну, напівголодну норму споживання для робітників і військовослужбовців, біженців з Поволжя. Про голодуючих українських селян держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Тільки у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомогу від міжнародних організацій, писати про голод.

Ситуація і надалі залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на 2,7 млн десятин менше, ніж у попередньому році, але центральний уряд, прагнучи мати іноземну валюту, зобов'язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, збільшити його постачання в Росію. Це зумовило другу хвилю голоду (взимку 1922—1923 pp.).

Голод спричинив різке падіння політичної активності селян, послаблення антибільшовицького повстанського руху, соціальна база якого різко звузилася. Повстанські загони все частіше зазнавали поразок. Як зазначає сучасний український історик С. Кульчицький, голод виявився чинником, який ефективніше" ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, уряд активізував політику конфіскації злиденних продовольчих запасів навіть у селян південних губерній. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом, який позначився не тільки на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття українського народу, але й спричинив відчутні політичні наслідки.

Перехід до нової економічної політики

Контури нової економічної політики були окреслені в проекті постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком (лютий 1921 p.), який було надіслано в партійні комітети губерній та національних республік. У ньому пропонувалося до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку та середній відсоток обкладання ним посівних площ, щоб селяни завчасно знали, скільки зерна треба буде віддати державі. Після оплати податку селяни могли використовувати залишок врожаю на власний розсуд, в тому числі збувати його "у місцевому господарському обороті" (на місцевих ринках).

Цей документ обговорювався на пленумі ЦК КП(б)У 27 лютого 1921 р. за участю всіх секретарів губкомів та голів губвиконкомів. У результаті було прийнято постанову, яка загалом негативно оцінювала цей проект. Заміна продрозкладки податком у всеросійському масштабі вважалася недоцільною, а для України — неприйнятною. Проте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) перехід до продподатку вже не мав заперечень і згодом надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР видав декрет про його норми і розмір.

Неп як система нових економічних відносин склалася не одразу.