Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах. її розвиток відбувався у три етапи:

1. Заміна продрозкладки продподатком. Відповідно у селян уже не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здання. Це означало, що реквізиційний принцип у відносинах з селянством був замінений принципом еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку, міг планувати своє господарювання, був зацікавлений у розширенні посівних площ і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося понад продподаток, належало йому.

Запровадження і функціонування продподатку було значно жорсткішим щодо України, ніж загалом у державі. Відповідно український неп мав такі особливості:

а) завищеність для України норм продподатку порівняно з іншими територіями. Продподаток з урожаю 1921 р. для України становив 117 млн пудів замість 160 млн пудів продрозкладки (73%). По всій країні продподаток становив приблизно 56%. До того ж Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Таке рішення центральної більшовицької влади не було справедливим, попри те, що Україна — житниця держави.

б) продподаток починав діяти щодо урожаю 1921 р. (з осені), до тих пір чинним був попередній закон стосовно продрозкладки з урожаю 1920 p., зменшений лише на 20%.

в) стягування продподатку з урожаю 1921 р. здійснювалось звичними методами продрозкладки.

2. Запровадження вільної приватної торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продуктів у селян, проблемами з її реалізацією. Торгівля зразу оживляла весь господарський механізм, залучала у взаємний оборот сільськогосподарські та промислові товари. За рахунок цього передбачалося додатково отримати ще 160 млн пудів зерна і довести необхідний для споживання мінімум до 400 млн пудів. Із запровадженням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини — картки замінив ринок.

3. Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних підприємств. У руках держави залишились великі підприємства, значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості. Приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок в країні з'явилася нова буржуазія: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі. їх стали називати "непманами" — людьми непу.

Серед усіх видів підприємницької діяльності більшовицьке керівництво надавало перевагу державному капіталізму, зокрема концесіям (передачі на певних умовах і на певний строк громадянам, юридичним особам прав на використання підприємств, лісів, надр). Великі промислові підприємства передавали в концесію лише іноземним капіталістам. Проте ця форма не набула поширення, оскільки певні політичні та економічні міркування (недовіра до радянської влади, невигідність умов) перешкоджали залученню значних закордонних інвестицій в економіку держави. В Україні у 20-ті роки існувало лише одне концесійне підприємство.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату "воєнного комунізму" — заборони наймати робітників і використання примусової обов'язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо призабути своє гасло про експлуатацію людини людиною і, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім'ї також працюють разом з ними), наймана праця була дозволена.

Суттєві зміни відбулися в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, що перевищувала трудову норму. Трудова норма — земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім'ї без застосування найманої праці. Вона була диференційованою залежно від земельного фонду. Загалом у користування селянам передали понад 31 млн десятин землі (92% земельного фонду України). Це істотно змінило соціальну структуру села: кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилась, а середняцьких — збільшилася.

Ще однією формою організації сільського господарства стали радгоспи. Вони мали право розпоряджатися сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов'язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. в Україні їх налічувалося 685 з площею землі 325 тис. га.

Важливим напрямом непу було кооперативне будівництво. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн, або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією — більше половини сільського населення. Сільськогосподарська кооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Створювалися і виробничі об'єднання селян — колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об'єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка.

Значне розширення обсягів торгівлі та виробництва вимагало запровадження загального еквівалента, який би регулював відносини між виробниками та споживачами. Прямий товарообмін у масштабах країни був нереальним і недосконалим. Визріла необхідність реформувати фінансово-банківську систему, грошовий обіг. У листопаді 1922 р. було розпочато випуск банкнот (червінців), кожна з яких дорівнював 10 золотим крб. Вони на 25% забезпечувались дорогоцінними металами, а на 75% — короткостроковими облігаціями. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості, червінець був в обігу разом з необмеженою і постійно девальвуючою рублевою масою (її загальна сума наприкінці 1922 р. сягнула майже 2 квадрильйонів).

У 1924 р. гіперінфляцію вдалось подолати, країна отримала стабільну валюту. За один червінець давали 5 доларів.

Змінилися методи й форми управління підприємствами, які об'єднувались у госпрозрахункові трести за галузевими або територіальними ознаками. Госпрозрахунок як новий метод господарювання передбачав самоокупність трестів і отримання прибутку. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, натуральне забезпечення працівників поступово змінювалось заробітною платою, при нарахуванні якої враховували кількість і якість роботи, що підвищувало зацікавленість працівників.

Впровадження нової економічної політики позитивно вплинуло на розвиток усіх галузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні кількох досить великих на той час електростанцій: Штерівської та Чугуївської ДРБС, Дніпровської ГЕС. У 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі (біля Запоріжжя) створено перший радянський трактор. .

Швидко розвивалося сільське господарство. Суттєво збільшилось виробництво зерна уже в перший рік непу: з 227 млн пудів у 1921 р. до 637 млн у 1922 р. Зростав товарообіг у торгівлі. Проте функціонування непу не було безхмарним. 1923 і 1925 роки стали кризовими через помилки в ціноутворенні.

Кризи непу та їх політичні наслідки

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі із збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. Головною ознакою кризи стала невідповідність між цінами на промислову та сільськогосподарську продукцію. На той час сільське господарство було відбудовано на 70% порівняно з 1913 p., а промисловість — на 39%. До цього додалися помилки у промисловому будівництві та кредитній політиці. Невідповідність між темпами розвитку окремих галузей, управлінські прорахунки призвели до підвищення цін на промислову та зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

Крім того, селянство, яке вперше отримало змогу сплачувати податок не тільки в натуральній, а й у грошовій формі, несподівано для хлібозаготівельних організацій обрало останню. Щоб отримати гроші для сплати податку, селяни восени викинули на ринок дуже значну кількість хліба. Ціни на нього різко знизилися. Внаслідок цього "ножиці цін" на сільськогосподарські та промислові товари розійшлися настільки, що зробили для селян невигідною купівлю промислової та продаж сільськогосподарської продукції.

Труднощі зі збутом промтоварів зумовили дефіцит обігових коштів, що спровокувало збільшення випуску знецінених грошей і, відповідно, поглиблення кризи. За такої ситуації навіть дуже потрібні промислові товари ніхто не купував через їх високу ціну. Криза збуту, деформувавши торгівлю, зумовила зменшення надходження грошей у промисловість, через що на багатьох підприємствах навіть не виплачували зарплату. У зв'язку з цим нерідко робітники організовували страйки. Задля пом'якшення кризи передбачалося вжити заходи зі зниження собівартості продукції завдяки зменшенню накладних витрат, сприянню завантаженості підприємств, підвищенню продуктивності праці, вдосконаленню політики цін.

Криза продемонструвала, що проблеми, які виникали у процесі здійснення непу, уряд намагався вирішити за рахунок селянства, а це призводило до напруження у всьому суспільстві. Необхідного висновку з цього не було зроблено і, як наслідок, у 1925 р. виникла нова криза, щоправда меншого масштабу. Знову постали труднощі у хлібозаготівлі, оскільки планові органи не врахували, що після попереднього неврожайного року селянство в поточний врожайний рік значну частину хліба відклало "про запас". Це призвело до зменшення