Правоцентристські націонал-демократичні партії.

Найвпливовіші серед них: Народний Рух України, Партія "Реформи і порядок", Українська республіканська партія України, Демократична партія України, Партія зелених України, Українська народна партія "Собор", Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" та ін.

Ідеологічною засадою національно-демократичних партій є неоконсерватизм, але з національною специфікою — демократичний або поміркований (освічений) націоналізм. Націонал-демократи вважають демократичний націоналізм певним балансом між інтересами нації та правами людини. Однак у реальній конфліктній ситуації більшість правоцентристських партій віддають перевагу суспільним інтересам, а не особистості, інтересам держави перед правами громадян і завжди роблять вибір на користь нації.

В основі ідеології націонал-демократів лежить також християнська філософія. Вони підтримують відродження релігії, об'єднання усіх релігійних конфесій в країні та створення єдиної української християнської церкви, відновлення християнської моралі, споконвічних традицій українського народу і поваги до сім'ї. Правоцентристські партії зорієнтовані на захист української культури та української мови. Вони обстоюють мінімальне втручання держави в економіку країни при сильному контролі за політичним життям суспільства.

У зовнішній політиці виступають за вихід України з СНД, інакше, на їх думку, Україна ризикує бути втягнутою в нову імперію, до створення якої тяжіє Росія. Вони віддають перевагу двостороннім відносинам з Росією та іншими пострадянськими країнами, виступають проти перебування російських військ на українській землі, вимагають поділу золотого та алмазного запасів, активів колишнього СРСР в іноземних банках.

Більшість націонал-демократичних партій виступає за інтегрування України в європейські структури, вступ до НАТО. Проміжним варіантом у процесі інтеграції країни у загальноєвропейський дім розглядають Балто-Чорноморський союз.

У державному будівництві підтримують ідею сильної виконавчої вертикалі, унітарно-централізованої держави, вбачаючи у федералізації України серйозну загрозу посилення сепаратизму і розпаду держави.

Їх економічна платформа базується на визнанні недоторканності приватної власності як основи економічної незалежності та політичної свободи людини, передбачає прискорену приватизацію, розвиток малого та середнього бізнесу.

Центристські (ліберально-демократичні) партії.

Представлені Ліберальною партією України, Міжрегіональним, Міжнаціональним блоком реформ, Народно-демократичною партією, Аграрною партією України, Українською партією "Яблуко" та ін.

їх ідейно-теоретична засада — лібералізм, найвищим та універсальним виявом якого є свобода особистості. Для лібералів людина — більша цінність, ніж держава, нація, клас і партія. Матеріальною основою особистої її свободи є приватна власність. Держава існує заради своїх громадян, а не навпаки. Ліберали послідовно обстоюють принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Будучи активними противниками монополізації в економіці й політиці, виступають за обмеження влади держави, її втручання в економіку, за невтручання в суспільне та приватне життя громадян. Економіка у системі їх поглядів займає більше місця, ніж політика.

Ліберально-демократичні партії підтримують ідею побудови вільного демократичного громадянського суспільства, правової держави.

У зовнішній політиці надають перевагу принципу багатовекторності (балансу у відносинах з різними державами з урахуванням національних інтересів). Стратегічним завданням зовнішньої політики України вважають повномасштабну інтеграцію в Європейський Союз. Росію розглядають стратегічним партнером України і виступають за тісні добросусідські відносини з нею. Ідеальною формою державного устрою для них є президентсько-парламентська республіка з ефективною законодавчою, виконавчою та судовою владою. Україна, на їх думку, повинна бути унітарною державою з широким регіональним самоврядуванням.

В основі їх економічної платформи — ідея прискореної ринкової трансформації економіки, спрямованої на побудову багатоукладної економіки, що базується на приватній власності, не ігноруючи в перехідний період державного сектора, регулюючої ролі держави. Приватизацію вважають вирішальною умовою радикального оздоровлення і подальшого розвитку економіки, підтримують розвиток фермерства, малого і середнього бізнесу, виступають за оптимізацію податкової та фінансової політики.

Соціал-демократичні партії.

Найвідоміші серед них — Соціал-демократична партія України (об'єднана), Громадянський конгрес України (нова назва — Слов'янська партія), Партія "Союз", Партія регіонів, "Демократичний Союз", Соціал-демократичний союз, "Трудова Україна".

Ідеологічні засади цих партій випливають із соціал-демократичних цінностей та ідеалів: визнання людини, її прав і свобод найвищим пріоритетом; соціальна справедливість (рівність людей в правах і можливостях), солідарність як відображення спільності людства і співчуття жертвам несправедливості. Соціал-демократи є послідовними прихильниками політичної, економічної та соціальної демократії. Необхідною передумовою політичної демократії вбачають побудову демократичної правової держави і громадянського суспільства з широким регіональним самоврядуванням і децентралізованою структурою влади. Основою економічної демократії вважають співіснування різних форм власності, соціальну демократію — високу соціальну захищеність населення.

У зовнішній політиці виступають як за участь України в процесах європейської інтеграції, так і за зміцнення СНД, стратегічне партнерство з Росією. Деякі з них (Слов'янська партія, Партія "Союз", Партія слов'янської єдності) підтримують інтеграцію слов'янських народів СНД, вступ України в міждержавний союз з Білоруссю та Росією.

Україна, на їх погляд, повинна бути парламентсько-президентською республікою з широким місцевим самоврядуванням, економічною і фінансовою самостійністю регіонів (Слов'янська партія і Партія "Союз" є прихильниками федерально-земельного устрою України, наполягають на наданні російській мові статусу другої державної, а мовам інших етнічних груп в місцях їх компактного проживання — статусу офіційної).

Економічна програма соціал-демократичних партій спрямована на створення держави з розвинутою ринковою економікою. Вони виступають за активну соціальну політику, тісний зв'язок реформ з соціальними гарантіями для населення, підтримують посилення ролі держави в економіці, поєднання ринку з державним регулюванням.

Ліві (соціалістичні та комуністичні) партії.

Цю групу становлять: Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Всеукраїнське об'єднання лівих "Справедливість" та ін.

Їх ідейно-теоретичною засадою є модифікований марксизм-ленінізм. Соціалізм вважають суспільством соціальної справедливості й рівності всіх у благополуччі, ще одна перевага якого — повновладдя трудящих. Матеріальну основу соціалізму вбачають у переважанні суспільних, колективних форм власності.

У зовнішній політиці дотримуються курсу на зміцнення СНД, створення нового союзу народів Співдружності, виступають проти вступу України до НАТО. У державному будівництві віддають перевагу владі рад і підтримують створення унітарної децентралізованої держави з широкими повноваженнями місцевого самоврядування, виступають за визнання в Україні двомовності та надання російській мові статусу державної.

Економічна платформа соціалістичних і комуністичних партій базується на визнанні соціально-орієнтованої та планово-ринкової економіки. Українські ліві сьогодні визнають ринкову економіку, вважаючи, що ринок повинен бути "цивілізованим", суспільна і колективна власність — пріоритетними, державний сектор економіки — вирішальним, приватна власність — трудовою, а не спекулятивною та експлуататорською. Вони не сприймають радикальну земельну реформу, перетворення землі на товар, вважаючи пріоритетною в сільському господарстві колективну форму власності й господарювання. Оптимальною, на їх погляд, була б передача землі у колективне, фермерське та особисте користування з правом успадкування.

Параметри життєдіяльності політичних партій

Перший період української багатопартійності, який умовно кваліфікують як її зародження, хронологічно охоплює відрізок часу від утворення сучасних партій (осінь 1989 р.) до юридичного узаконення самостійного статусу України (1 грудня 1991 p.).

За цей період виникло більше 10 партій різного політичного спрямування. Першою незалежною політичною організацією України став Народний Рух України (НРУ). Ідея його виникнення з'явилася в партійній організації Спілки письменників України. На початку (вересень 1989 — кінець 1992 pp.) НРУ був широким суспільним рухом, масовою організацією, яка об'єднувала людей різних політичних поглядів — від націоналістів до лібералів та соціал-демократів, згуртованих метою боротьби з існуючою суспільно-політичною системою. Одним з кульмінаційних моментів цього етапу є ІІ з'їзд Руху (жовтень 1990 p.), який продемонстрував не тільки зростання популярності організації, але й вперше відкрито проголосив своєю головною метою досягнення незалежності України. Другою найвищою точкою в історії Руху став референдум 1 грудня 1991 р. Його підсумки НРУ розцінив як власну перемогу. Перший Президент України Л. Кравчук привселюдно наголосив на політичних заслугах Руху, назвавши його головним державотворчим чинником у країні.

Першою офіційною зареєстрованою політичною партією була Українська республіканська партія (УРП), що виникла з ініціативи колишніх дисидентів та політв'язнів на базі Української Гельсінської спілки у квітні 1990 р. Очолив її Л. Лук'яненко. Партія швидко перетворилася на одну з найвпливовіших та найпопулярніших національно-демократичних сил країни. Після проголошення незалежності України республіканці закликали громадськість припинити політичну боротьбу та згуртуватись навколо Президента.

Другою (у червні 1990 р.) була зареєстрована Українська селянська демократична партія (УСДП), яку очолив поет і публіцист С. Плачинда. Початок 90-х років був найкращим періодом в її історії, коли швидко збільшувалась чисельність партії.

У вересні 1990 р. заявила про себе Партія зелених України (ПЗУ). Гострі екологічні проблеми, критична демографічна ситуація в країні об'єктивно виводили її на провідні позиції в політичному житті України. Наприкінці того ж року виникла ще Демократична партія Україна (ДемПУ), помітну роль у створенні якої відіграли І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський. Першим її головою став колишній політв'язень Ю. Бадзьо.

У 1990 р. виникли й перші націонал-радикальні партії. В квітні у Львові утворилася партія Державна самостійність України (ДСУ), у червні — Українська міжпартійна асамблея (УМА), яка 1991 р. змінила назву на Українську національну асамблею (УНА), а в серпні того ж року почалося створення воєнізованих загонів — Української народної самооборони (УНСО).

Установчий з'їзд Соціал-національної партії (СНПУ) відбувся у Львові у 1991 p., але через надмірний радикалізм вона була зареєстрована