у блок "Вперед, Україно!", УСДП — "Європейський вибір України", УРП — "Національний фронт", а ДемПУ — у блок "Народовладдя, економіка, порядок — НЕП". Однак тільки РУХ і ПЗУ пройшли до парламенту, отримавши відповідно 9,4% і 5,4% голосів виборців. Порівняно з попереднім складом Верховної Ради НРУ збільшив своє представництво у парламенті більш ніж удвічі (з 22 до 46 депутатів). Але за партійними списками він отримав голосів виборців значно менше, ніж очікувалося.
Серйозних випробувань зазнав Рух на президентських виборах 1999 р. Внутріпартійні конфлікти, які точилися протягом кількох років, спалахнули з новою силою і переросли у відкритий розкол. Не зупинила його і передчасна трагічна смерть В. Чорновола в березні того ж року.
Чорновіл В'ячеслав Максимович (1937—1999) — політик і журналіст. Народився в с. Єрки, Звенигородського району, тепер Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1960). Через власні переконання мав річну перевагу в навчанні (1958), працював на Донбасі — тесля, слюсар, співробітник виїзної редакції газети. Отримавши університетський диплом із відзнакою, дістав призначення в редакцію молодіжних передач на Львівській студії телебачення. В 1960—1964 pp. працював на телебаченні, радіо, в редакціях газет. У1965 р. — звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Довелось жити за рахунок випадкових заробітків: технік у Карпатській експедиції АНУ, інспектор з реклами Київкниготоргу, інспектор Львівського товариства охорони природи, спостерігач метеостанції в Карпатах, землекоп археологічної експедиції тощо. На Заході було видано його книжки "Лихо з розуму" (1966), "Правосуддя чи рецидиви терору" (1967). В 1970— 1972 та 1987—1989 pp. видавав позацензурний "Український вісник". В1967,1972 та 1980 р. заарештовувався і засуджувався до різних строків ув'язнення за "антирадянську агітацію та пропаганду. В 1987 р. — організатор Української Гельсинської спілки. В1990—1992 pp. — голова Львівської обласної ради народних депутатів. В 1991 р. — висунутий кандидатом у президенти України, посів друге місце (23,27% голосів виборців). З березня 1992 р. — голова Народного Руху України. Автор низки публіцистичних праць. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996), посмертно — Герой України. Трагічно загинув у автокатастрофі, похований на Байковому кладовищі в Києві.
НРУ все-таки розколовся на Народний Рух України на чолі з колишнім міністром закордонних справ Г. Удовенком і Український Народний Рух під керівництвом екс-міністра охорони навколишнього середовища Ю. Костенка.
На початку червня 2001 р. керівництво обох рухів проголосило офіційний намір до об'єднання, іти на вибори 2002 р. єдиним виборчим блоком, висунути в округах кандидатури, щоб створити в майбутньому парламенті єдину фракцію та об'єднатись в один Рух одразу після виборів.
Партія зелених України на парламентських виборах за партійними списками зайняла четверте місце, оскільки їй вдалося створити виграшний "позапартійний" імідж і вдало зіграти на негативному ставленні населення до політики. Для багатьох виборців підтримка ПЗУ стала своєрідним актом протесту проти політики як керівництва країни, так і традиційних політичних партій (так зване "протестне голосування").
На фоні відчутних невдач більшості правих партій як відносний успіх сприймаються 3,13% голосів, здобутих молодою партією "Реформи та порядок" (ПРП).
Підсумки парламентських виборів 1998 р. ще раз підтвердили регіоналізацію розстановки політичних сил в країні, їх фактичний поділ на західний регіон, де перемогли праві сили, та східний і південний, які підтримали комуністів та соціалістів. Вибори засвідчили, що націонал-демократи не здатні працювати на всьому етнічно неоднорідному просторі України. Продовжуючи орієнтуватися в основному на питання культури і мови, обминаючи повсякденні проблеми людей, вони значно звужують свою електоральну базу, уповільнюють процес формування загальнонаціонального статусу своїх організацій.
Не сприяли перемогам і постійні міжпартійні конфлікти. Так, напередодні виборів НРУ відмовився вступати до будь-яких блоків. Тому на лівому фланзі були три політичні сили, а на правому — десяток націонал-радикальних і національно-демократичних партій. У результаті праві "розтягли" і без того малочисельний національно орієнтований електорат і цим допомогли лівим силам. Важко йде утворення єдиного правого блоку і напередодні парламентських виборів 2002 р.
Парламентські вибори 1998 р. засвідчили, що найактуальнішою проблемою в Україні є формування політичного центризму, тобто становлення ліберально-демократичних партій. У виборах взяло участь десять центристських партій. З них — ЛПУ виступила в блоці з лівоцентристською Партією праці; МБР і конституційні демократи об'єдналися в блок "СЛОн"; Партія економічного відродження вступила в "НЕП", а ЛДПУ — об'єдналась з правоцентристською УСДП у блок "Європейський вибір України". Однак у Верховну Раду потрапили тільки дві партії: НДП і "Громада".
Парламентські вибори висвітлили непросту ситуацію в НДП, яка, попри всі формальні переваги, здобула тільки 5% голосів виборців, зайнявши п'яте місце серед партій, які пройшли у Верховну Раду. Новим випробуванням для НДП стали президентські вибори 1999 р. Визначення свого кандидата на пост президента країни поставило 'ц на межу розколу. Партія чітко поділилась на так звані номенклатурну і демократичну частини. Внаслідок внутріпартійної боротьби А. Матвієнко склав свої повноваження і разом з однодумцями залишив НДП. Новим лідером партії було обрано тодішнього прем'єр-міністра В. Пустовойтенка.
Єдиною з центристських партій, що вела передвиборну кампанію з позиції жорсткої критики дій влади, була "Громада". Хоча її опозиція була вимушеною, бо керівництво партій у свій час викинуло з влади суспільство, яке довго чекало на появу некомуністичної опозиції, підтримало її на парламентських виборах (4,7% голосів). Але втеча з України та арешт в США лідера партії П. Лазаренка призвели до розпаду парламентської фракції "Громада" і розколу самої партії. Частина "громадівців" створила Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", яке очолила Юлія Тимошенко.
Певну роль у провалі на виборах ліберальних партій зіграла несформованість їх соціальної бази. Опорою лібералів є середній клас, який в Україні тільки зароджується — заможні селяни, підприємці, висококваліфіковані робітники, високооплачувана інтелігенція. Проблемою залишається і відсутність у них чіткої ідеологічної та програмної лінії. Справжньою гарантією їх перемоги на парламентських виборах 2002 р. є блокування центристських сил.
Із шести партій соціал-демократичної спрямованості у Верховну Раду пройшла тільки СДПУ(о), отримавши 4,02% голосів виборців. Політологи стверджують, що потенційних прихильників ідеї соціал-демократії відштовхнула невідповідність між назвою партії, її програмними принципами та персональним складом її партійного списку.
Відносну перемогу на парламентських виборах 1998 р. святкували партії соціалістичної та комуністичної спрямованості. З п'яти партій, що взяли у них участь, чотири пройшли у Верховну Раду. Лівих підтримали 37% виборців, їх представництво у Верховній Раді зросло з 112 до 173 депутатів. На підставі цього політологи зробили висновок про деяке "полівіння" Верховної Ради.
Лідером парламентських перегонів стала КПУ: за неї проголосувало 24,6% виборців, її фракція зросла, порівняно з попередньою Верховною Радою, з 91 до 123 депутатів. Традиційно за КІГУ голосували жителі східних і південних регіонів країни. Несподіваним стало її лідерство у Вінницькій, Київській, Полтавській, Чернівецькій областях, місті Києві, тим більше — подолання 4-від-соткового бар'єра у Львівській області. Лише в Івано-Франківській та Тернопільській областях КІГУ не набрала необхідної кількості голосів для проходження до вищого законодавчого органу країни. КІГУ перемогла передусім завдяки скрутному соціально-економічному становищу в державі, важким умовам життя людей.
Соціалістична і Селянська партії на виборах виступали в єдиному блоці "За правду, за народ, за Україну", отримавши 8,5% голосів виборців. Найбільшу підтримку блок СПУ/СелПУ мав у центральній частині країни, а в Черкаській і Хмельницькій областях він обійшов навіть лідера виборів — КПУ.
Подолала 4-відсотковий бар'єр і нечисленна ПСПУ, успіх якої було названо феноменом парламентських виборів 1998 р.
Зростання популярності комуністичних та соціалістичних сил в українському суспільстві є результатом масового соціального невдоволення людей, яких приваблюють обіцянки лівих максимально пом'якшити наслідки переходу до ринку. Крім того, вони монополізували гасла реставрації СРСР, запровадження двомовності, відзначення пам'ятних дат, пов'язаних з радянською історією, які ще ефективно спрацьовують на певному сегменті електорального поля. Зростанню впливу соціалістичних сил у суспільстві посприяло і певне розчарування діяльністю демократів.
У той же час на президентських виборах 1999 р. лівим силам не вдалося здобути перемогу. Програш лідера КПУ Петра Симоненка у другому турі голосування призвів до зменшення представництва комуністів у Верховній Раді, розформування фракції ПСПУ, саморозпуску фракції СелПУ, розколу СПУ (її опозиція невдовзі створила нову партію — Всеукраїнське об'єднання лівих "Справедливість", лідер якого — народний депутат Іван Чиж). На парламентські вибори 2002 р. всі ліві партії йдуть одноосібно і зі своїми власними гаслами.
Отже, спектр політичних партій в Україні є типовим зразком мультипартійної системи, притаманної перехідним суспільствам, тобто суспільствам молодої демократії. Звідси — нерозвинутість і незрілість партійної системи України. Більшість з існуючих партій залишалася на початку 2001 р. політичними "клубами за інтересами", "партіями-фірмами", в які об'єднуються не стільки для того, щоб відображати інтереси певного прошарку населення, скільки з метою забезпечення власних інтересів.
Іншою серйозною проблемою української багатопартійності є невиразність і невпізнаваність політичних