Водночас підготовка та видання зазначених та ряду інших наукових праць висвітлили цілий ряд проблем, на яких варто зосередити подальші зусилля науковців. Дуже нелегко дається, зокрема, зіставлення двох історичних феноменів - досвіду розв'язання проблеми соборності в 1919 р. і 1939 р., ювілеї яких, за збігом обставин, припали на один рік (1999 р.). До чисто наукової аргументації тут незмінно долучаються й ідеологічно-політичні, почасти кон'юнктурні, міркування, розрахунки. Крім того, уповільнений вихід гуманітарних наук із кризового стану суттєво гальмує наближення до історичної істини, а відтак і не може привести до бажаного ефекту у дослідженні цілої низки проблем, у тому числі й порушених питань.

При наявності певних позитивних зрушень щодо аналізу окремих етапів боротьби за реалізацію соборницьких планів українства, явно бракувало узагальнюючої панорамної праці, у якій би по можливості було б відтворено увесь цілісний історичний шлях досягнення однієї з найзаповітніших мрій і прагнень українського народу.

Підготовка саме такої праці була на часі не лише через потребу суспільно-політичного реагування на згадані ювілеї найрельєфніших подій, пов'язаних торжеством соборницьких зусиль (цілком усталена традиція, що широко практикується кожним народом), бажанням зробити внесок у розв'язання нагальної суспільної проблеми, а й через прагнення дати науково вивірений ґрунт для вибору перспективних орієнтирів українства, що переживає надзвичайно відповідальний, справді доленосний етап свого розвитку.

Керуючись відзначеною мотивацією, науковці відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України зініціювали спробу написання узагальнюючої праці з даної проблеми. Для її підготовки були залучені провідні дослідники України. Спільними зусиллями підготовлене монографічне дослідження у двох книгах, які зусиллями видавця М. Ляшенка видруковані видавництвом "Бібліотека українця" [22, кн.1, кн.2].

У праці на широкому документальному матеріалі висвітлюється розвиток української соборницької ідеї, яка, зароджуючись на рефлекторному, емоційному рівні, поступово оформилась у наукові, теоретичні концепції, вибудувані на міцних історичних і правничих засадах, перевірялась у горнилі національно-визвольної боротьби українського народу.

Науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса докладають зусилля для подальшого дослідження даної проблеми. Ними видруковано цілу низку наукових розвідок. Це статті І. Гошуляка [23, с.22-42], В. Кучера [24, с.283-301], О. Любовець [25, с.162-170] та ін.

Серед цих праць вирізняється монографія І. Кураса і В. Солдатенка "Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). У праці досліджуються складні, суперечливі проблеми формування території, кордонів України в процесі боротьби за державність у революційну добу. Головну увагу автори сконцентрували на трьох ключових моментах історичного досвіду 19171920 рр.: на з'ясуванні суспільних тенденцій, які зумовили відрив і дистанціювання від національного середовища кубанської гілки українців; на відтворенні історичних детермінант краху авантюрних, антинаціональних спроб вичленення із живого тіла України Донецько-Криворізької області; на аналізі внутрішнього конфлікту соборницьких прагнень українців з регіональними політичними орієнтаціями і діями провідників ЗУНР, що призвело до руйнації єдиного українського фронту у 1919 р., стало одним з вирішальних чинників поразки Української революції, державотворчих зусиль [26].

Аналіз вітчизняної історичної літератури, присвяченої питанню соборності українських земель, дає підстави зробити висновок, що увагу дослідників привернули події, які відбувалися напередодні та в роки Другої світової війни. Їх перебіг і наслідки, на думку С. Кульчицького, мали вирішальне значення для реалізації ідеї соборності України, результатом чого стало об'єднання українських етнічних територій в єдиній державі [27, с. 80].

Відомий дослідник М. Коваль, який чимало зробив для переосмислення подій 1939-1945 рр., писав, що "Друга світова війна, а найбільше її завершальний період є особливою смугою у тривалому суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції сприяла зростанню його національної свідомості, глибшому розумінню свого місця серед інших народів, а отже - поступовому визріванню соборно-державницького потенціалу України" [28, с.191].

Цілком погоджуючись з таким твердженням, варто наголосити, що із здобуттям незалежності Україною зусилля авторів зосереджено на висвітленні питань національно-визвольних змагань українського народу в 30-50 роки ХХ століття. Цьому сприяло введення в науковий обіг нових джерел, впровадження новітніх теоретико-методологічних підходів до вивчення подій того періоду. Важливо й те, що звільнившись від компартійного, ідеологічного диктату і цензури дослідники у своїх роботах кардинально переглядають усталені в радянській історіографії штампи і положення щодо ролі і місця українського питання в європейській політиці 30-50-х років минулого століття. У даному контексті нові підходи спостерігаються у висвітленні таких питань, як радянсько-німецькі домовленості, зокрема пакт Молотова-Ріббентропа, історія утворення Карпатської України, початок Другої світової війни та участь СРСР у розгромі Польщі, приєднання Західної України до УРСР, анексія Бессарабії і Північної Буковини, коли було започатковано об' єднання українських земель, проблеми кордонів України на завершальному етапі Другої світової війни, возз'єднання з УРСР Закарпаття - останньої частини української етнічної території.

Цим питанням присвятили свої дослідження М. Гетьманчук [29], В. Коваль [31, с.82-85], В. Ковалюк [32, с.30-41], В. Косик [33], В. Кучер [34,