У цілому позитивно оцінюючи возз'єднання українських земель, В. Коваль зауважує, що його здійснила не українська держава, а радянська імперія, з метою прирощення території, російщення українського народу, перетворення його на "малоросів" з метою збільшення чисельності імперського народу [4, с.343].

Як відомо, вступ Червоної армії на західноукраїнські землі у вересні 1939 р. радянська історіографія однозначно трактувала як "визвольний похід". Спираючись на архівні матеріали, вітчизняні вчені прийшли до висновку про неспровоковану агресію Радянського Союзу щодо сусідньої польської держави. Про те, що це була справжня війна проти польського народу свідчить порушення Сталіним та його найближчим оточенням цілої низки міжнародних договорів, зокрема радянсько- польського договору про ненапад між Польщею і СРСР. Цілком обґрунтованою є також думка про те, що СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини. Цієї точки зору дотримуються П. Брицький [41, с.19], М. Гетьманчук [29, с.311], А. Руккас [42, с.74] та ін.

Певним підсумком вивчення проблеми соборності українських земель у роки Другої світової війни було проведення в 2000 році загальноукраїнської наукової конференції та видання її матеріалів. Не маючи змоги в даному короткому історіографічному огляді проаналізувати всі матеріали конференції, ми зупинимось лише на окремих з них. Перш за все, звертає увагу постановкою питання та аналізом подій, пов'язаних з соборністю українських земель у передвоєнні і воєнні роки, стаття колишнього міністра закордонних справ України Г. Удовенка [44, с.7-20].

Зупинившись на характеристиці міжнародної ситуації у міжвоєнний період, Г. Удовенко зазначає, що українське питання залишалося найголовнішим об' єктом геополітичних суперечностей між Німеччиною і Радянським Союзом. При цьому автор чимало уваги приділяє аналізу теоретичних концепцій німецьких геополітиків, центральне місце в яких займали геополітичні схеми рейхсканцлера Німеччини А. Гітлера. Один із пунктів своїх експансіоністських планів він пов'язував з Україною.

Торкаючись позиції Сталіна щодо українського питання, Г. Удовенко зазначає, що останній шукав порозуміння з Берліном, намагаючись спрогнозувати подальші дії Німеччини, з'ясувати позиції Польщі, Англії, Франції, Угорщини, уряди яких намагалися "розіграти українську карту" на свою користь. Врешті, боротьба за геополітичний простір у Східній Європі завершилась підписанням пакту Молотова-Ріббентропа, який, на думку Г. Удовенка, у геополітичному сенсі мав для України позитивне значення. Сталін, відстоюючи інтереси радянської імперії, "як це не парадоксально, зміцнював геополітичні підвалини майбутньої української державності та соборності" [44, с.8,16].

Серед матеріалів реферованого збірника привертає увагу стаття В. Стецкевича, присвячена аналізу доробку вітчизняних дослідників щодо питання возз'єднання українських земель в 1939-1940 рр. [45, с.81-92]. Автор констатує розширення тематики досліджень даної проблеми, зауважуючи, що більшість науковців впроваджують нові теоретико-методологічні підходи до вивчення історичного минулого українського народу, в тому числі й проблеми соборності українських земель. Як наслідок, вітчизняна історіографія суттєво поповнилась науково-дослідницькими працями найрізноманітніших жанрів і форматів: від невеликих тез, повідомлень, статей до збірників матеріалів наукових конференцій, монографій, присвячених досліджуваній проблемі [45, с.81].

Неординарною постановкою питання у реферованому збірнику привертає увагу стаття В. Ленської про роль Сталіна у процесі приєднання та об' єднання українських земель. Зазначаючи, що якщо 80- річчя Акту Злуки УНР та ЗУНР хоч якось було відзначено науковою, політичною громадськістю, то 55-річчя остаточного возз'єднання, коли Закарпаття увійшло до складу УРСР, пройшло зовсім непоміченим. Торкаючись процесу возз'єднання західноукраїнських земель авторка наголошує, що воно відбулося за радянським сценарієм, головним режисером якого був Сталін. Деякі українські політичні кола не бажають сприймати, що "це він Йосип Віссаріонович Сталін, грузин за національністю, здійснив віковічну мрію українського народу жити в соборній державі" [46, с.55].

В. Ленська розглядає політичні чинники, якими керувався Сталін, об' єднуючи українські землі. На її думку, він хотів бачити об'єднану Україну як буфер на випадок загрози з Заходу, з іншого боку - як плацдарм для розв' язання світової революції. З метою втілення своїх ідей Сталін розгорнув жахливі репресії проти духовних сил української нації. Стосовно агресії СРСР проти Польщі, авторка поділяє думки більшості дослідників, що то було практичне втілення агресивних замірів сталінської тоталітарної системи [46, с.58].

Розглядаючи питання про правомірність возз' єднання українських земель, Л. Горбенко і В. Білецька наголошують, що цим актом була "відновлена історична правда - возз'єдналась українська нація" [47, с.119]. Автори цілком слушно стверджують, що претензії деяких польських авторів на західноукраїнські землі ("східні креси") не мають під собою ґрунту. Відстоюючи свою позицію, вони цим самим намагаються обґрунтувати і виправдати багатовікову колонізаторську політику польських окупантів.

Аналізуючи повоєнну міжнародну ситуацію, Л. Горбенко, В. Білецька вважають, що Друга світова війна мала для українського народу не лише трагічні, але й позитивні наслідки. Відповідно до рішень Ялтинської міжнародної конференції вперше за багато століть усі українці "об'єднались у межах одного політичного дому". Разом з тим, Сталін, намагаючись утворити на польській землі соціалізм радянського зразка, передав Польщі споконвічні українські землі: Підляшшя, Холмщину, Посяння, Лемківщину [47, с.119-120].

Цілий ряд важливих питань, присвячених соборності українських земель, розглядають у своїх статтях Н. Рудіченко [48, с.113-116], В. Кожухар [49, с.121-123], К. Сажко [50, с.170-172], Н. Пухкало [51, с.180-184] та ін.

У даній публікації немає можливості проаналізувати всі або хоча б більшість праць, присвячених проблемі