В. І. Мільчев

ОСОБЛИВОСТІ ВИНИКНЕННЯ/СТВОРЕННЯ ТА ПОБУТУВАННЯ УСНИХ НАРАТИВІВ У СЕРЕДОВИЩІ ЗАПОРОЗЬКОГО КОЗАЦТВА XVIII СТОЛІТТЯ

Розпочинаючи викладення основних положень статті, присвяченої розглядові особливостей виникнення/створення та побутування наративних джерел, вважаємо за потрібне визначитися із деякими дефініціями. Тут і далі під наративом (від лат. narrare - мовний акт, тобто вербальне викладення) ми розуміємо, насамперед, тексти які є формою буття оповідальних текстів, та чиє виникнення (процесуальність) не пов'язані із метою прямого впливу на дійсність, в чому і полягає їх головна відмінність від джерел документальних (інформаційний шар яких, у загальному розумінні, теж є текстом, певні рівні якого, однак, наділені специфічними, притаманними йому одному функціональними властивостями). Надалі по тексту до наративів можуть бути вживаними й такі синонімічні терміни, як вербальні (словесні) джерела.

Всю сукупність вербальних джерел можна розподілити по трьох основних підгрупах: неструк- турована та структурована усна спонтанна мова (усні наративи); фольклор у всіх його різновидах; писемні (рукописні/друковані) наративи всіх можливих форм та видів (окрім офіційної документації).

Серед усного наративу, який найбільш широко побутував на Запорожжі, особливо слід відзначити усну історію, історичні пісні, а також окремі жанри фольклорної прози (легенди, перекази, анекдоти, чутки). Усні наративи, без всякого сумніву, були не просто наслідком, але й безпосередньо супроводжували сам процес інституалізації запорозького козацтва, його соціального структуруван- ня. Адже пласт документальних джерел за початкової доби існування січової спільноти, практично не відомий нам, і не тільки через погану збереженість корпусу, але й по причині того, що ранній період запорозької історії здебільшого є безписемним (відносно самої козацької громади). Передача інформації від самого козакуючого елементу до широких верств населення тогочасної України та сусідніх земель відбувалася, здебільшого за допомогою усного мовлення. Зрозуміло, що за таких умов довговічність та автентичність інформації були вельми й вельми умовними. Те, що дійшло до нашого часу - не більш як уривки, фрагменти, які перейшли до писемної традиції. Однак і вони дозволяють нам вести розмову про те, що запорозьке козацтво у всі часи свого існування мало достатньо представницький комплекс знань про події власної минувшини - свою усну історію.

Витоки усної історії сягають часів появи історичної свідомості. Усна, або „жива" чи „народна" історія (фактично - автоісторія) є невід'ємним елементом буття та елементом ідентичності будь- якої соціальної, етнічної чи конфесійної спільноти. У випадку із Запорожжям - усна історія це спогади і досвід, отримані в результаті комунікації між різними генераціями, соціальними групами та прошарками січової спільноти. Тут усна історія виступає інструментом формування не менш складного феномена, направленого на підтримку життєздатності соціальної спільноти - його історичної пам'яті. Фактично, під історичною пам'яттю ми розуміється й власне механізм фіксації соціально важливої інформації, із певним соціокультурним наповненням, яка в процесі комунікації повідомляється членам суспільства, й сукупність вже зафіксованої інформації та процес її трансляції (форму, зміст та наповнення).

В січовій спільноті усна історія посідала особливе місце та роль. Усна історія Запорожжя - це, насамперед, розповідь про минуле. В процесі розповідання (та слухання) усних історій відбувалося конструювання картини оточуючого світу, з неодмінною проекцією в історичний вимір. Оповідач конструював своє минуле і майбутнє, на основі світоглядних імперативів та моделей поведінки. Паралельно з цим, він (оповідач) живив традицію пізнання минулого й себе в минулому. Трансляція широкого спектру інформації відносно історії, традицій, права відбувалася шляхом усного мовлення - вербальні потоки були єдиними джерелами інформації щодо соціального стану Запорожжя. Фактично, усна історія того періоду - сукупність знань про найбільш важливі моменти історії Запорожжя, січові порядки та ін., які побутували та акумулювалися в свідомості широких верств населення. Найбільш повною та інформативною усна історія була в тих прошарках населення, які мали найтісніший контакт із січовиками. В різні часи інформативність була різною: впливали інтенсивність контактів та їх характер, депопуляція та розрив зв'язків між поколіннями.

Для самого Запорожжя усна історія про нього була не лише „історією", але й „легендою", своєрідною рекламною продукцією, до того ж життєво важливою та необхідною, оскільки вона прямо впливала на популярність в народі, кількісне зростання та інші фактори, які зрештою й визначали потенціал Війська. Такі „історії" були складним жанром, наповненим як конкретними історичними подіями, так і їх гіперболізованим відлунням, сюжетами легендарними та взагалі казковими. Хрестоматійним прикладом тут можуть слугувати широко відомі з історичних джерел практики запорозьких „підмовлянь" на волості, коли стороннім особам - потенційним неофітам, балакучим січовиком до уваги пропонувався екзотичний п'янкий коктейль з оповідань про січові порядки, спосіб життя козаків у куренях, на заводах та по зимівниках, видатні події з життя Війська, біографії найбільш видатних отаманів, епізодів з „луплення" татарських чабанів та „правежу" на польських панках... Відомості, колись почуті самим запорожцем від січових дідів, відокремлювали від нього кілька десятків років, тож і не дивно, що подекуди зміщувалися дати, збільшувалися цифри, виникала плутанина у іменах діючих осіб, назвах місцевостей тощо. Абсолютна більшість подібних зразків запорозьких „усних історій" розчинилися у часі та людській пам'яті не полишивши по собі жодного сліду. Деяким із них, тим що найбільше вразили своїх сучасників, безпосередніх учасників чи недалеких нащадків-слухачів пощастило більше - вони перейшли до агрегатного стану