письмових наративів. Прикладом подібних „січових" вкраплень можуть слугувати тексти „козацьких літописів", того ж таки С.Величка, дарма що відносяться вони до більш раннього часу. Надзвичайно характерним в цьому відношенні є згадуваний автором епізод із побиттям на Січі майже 15 000 яничар на різдвяній седмиці 1674 р. Незаперечним є той факт, що прото-текст цього наративу в усній формі було засвоєно С.Величком чи кимось з його найближчих інформаторів від безпосереднього учасника подій: знання дрібних подробиць, як і загальна замальовка з життя січового куреня є занадто реалістичним, аби бути вигадкою. Так само правдивим є й перебіг подій. Однак, саму кількість забитих під час нападу на Січ яничар будь-який тверезо мислячий дослідник навряд чи буди сприймати без скепсису, бодай з фізичної неможливості розміщення такої кількості народу на вузьких вуличках козацької „столиці" та явної недолугості дій турецько-кримського командування, яке, нібито, допустило скупчення такої сили вояків під загрозою фронтального розстрілу. Згаданий епізод, окрім всього іншого, слугує й чудовою ілюстрацією того, наскільки обережно має історик, нехай і дуже закоханий в свою тему, використовувати усно-історичні наративи, та похідні від них наративи письмові [1, с. 246-249].
Як вище було сказано, непересічну роль в процесі трансляції усноісторичного наративу всередині січової громади відігравали січові діди. Відомості про події піввікової давнини (а подекуди й більш ніж вікової!), відносно черговості перебування кошових, суддів, писарів та курінних отаманів, щодо меж козацьких земель... Чого тільки не зберігали вони в своїй пам'яті! Інформацію відносно подібних функцій „дідів" зустрічаємо не лише в народних переказах, записаних вже після ліквідації Січі, у XIX столітті, але й в документах століття XVIII-ro.
Враховуючи статеву специфіку та професійну спрямованість запорозької спільноти, ми можемо з великою долею вірогідності викреслити з її ужитку цілі пласти фольклору - сімейно-обрядову поезію, календарно-обрядову, казки та деякі інші. Звичайно, що їхній вжиток/обіг не був зведений до абсолютного нуля, оскільки в пасиві у кожного січовика на все життя залишався фольклорний шар засвоєний ним ще до часу появи його на Січі, однак він мав бути ледь помітним, прихованим. Натомість важливу роль відігравали кілька видів фольклору: історичні пісні; різновиди фольклорної прози (легенди, анекдоти, чутки); магічна поезія та проза; афористичний фольклор (прислів'я та приказки).
Функціональне „навантаження" на кожен зі згаданих різновидів фольклорної прози та поезії в запорозькому соціумі було надзвичайно вагомим: це й трансляція історичного минулого, й виховання представників молодої генерації (неофітів), й розвага (релаксація), й, врешті-решт, субліма- тивне заміщення.
З перелічених вище різновидів фольклору, магічна поезія та проза були найбільш табуйовани- мита відомими лише малій кількості втаємничених (характерники, галдовники). Важкість у їх фіксації (яка, до речі, підтверджується й прикладами з сучасного інтерв'ювання представників консорцій сільських „бабок" та „дідів - ворожбитів, шептух, „відьом" та т.ін.), спричинилися тому, що до нас, практично, не дійшло більш-менш автентичних їх взірців, таких, які можна було б з великою долею вірогідності ідентифікувати саме як „запорозькі". Афористичний фольклор - прислів'я та приказки, на Запорожжі XVIII ст., втім як і у наші часи, часто носив суто прикладний характер, й використовувався, так би мовити ad causa (до ситуації). Лише одиниці його зразків можуть слугувати маркерами (індикаторами) соціальних процесів, які мали місце всередині січової громади. Натомість такі фольклорні жанри як історична пісня та анекдот, безперечно, не тільки були справжніми фаворитами січовиків, але й дали безпрецедентну кількість справжніх „шлягерів" в царині їх трансляції, завдяки чому й спромоглися пережити майже віковий відрізок, який відокремлював час їх створення (або піку вжитку) від часу фіксації.
Ведучи розмову про анекдоти, особливості їх створення та трансляції у запорозькому середовищі, вважаємо за доцільне визначитися з тим, які ж саме різновиди усних текстів, відомі під цією назвою ми розглядатимемо. По-перше, тут і далі по тексту йтиметься про анекдот, який вийшов власне з січового середовища, а не про польські, російські та кримсько-турецькі та загальноукраїнські запозичення та нашарування, які також входили до загального репертуару анекдотів які передавалися теренами тогочасних українських земель, в тому числі й на Запорозьких Вольностях. По- друге, під запорозьким анекдотом згадуваного періоду ми розумітимемо фольклорну прозу, яка набагато ближче стоїть до традиційної народної сатиричної прози в цілому, аніж до того анекдоту (так званого „історичного" або „літературного"), який був поширеним серед освіченої верхівки європейських країн Нового Часу. Під останнім розуміли, насамперед, повчальні та курйозні історії з життя відомих людей, які переказувалися, поширювалися у списках та навіть свідомо збиралися, впорядковувалися та друкувалися окремими збірками.
До нашого часу не дійшло (та й навряд чи вони існували взагалі) зразків запорозької усної словесності, які б могли трактуватися саме в останньому розумінні анекдоту. Натомість, маємо достатню кількість наративів, які значною мірою нагадують звичний нашому сучаснику фольклорний жанр, який нині й розуміється як власне анекдот. Невід'ємними його прикметами є добре знані всім гострота мови (подекуди/насамперед з ненормативними елементами), наявність в оповіданні матеріалу для численних асоціацій і бісоціацій (несподіваного перенесення властивостей одного предмету/особи на другі), відвертий або прихований глум над представниками некомпліментарних етнічних (конфесійних) груп, персоніфікаціями чи прямими носіями вищої (насамперед, державної) влади тощо.
Особливості побутування сучасного анекдоту та близьких до нього жанрів прозаїчного