Розважальна функція у всі часи, фактично, була чи не найголовнішою із них. Переповідання один одному дотепних історій, не тільки допомагало зняти сміхом психологічну втому, легше перенести сукупність станів фізичного дискомфорту, які постійно супроводжували запорожця, але й були важливим механізмом підвищення соціального статусу особи, яка анекдоти переповідала. В тому випадку, якщо хтось із козаків міг похвалитися вмінням утримувати в своїй пам'яті безліч повчальних, смішних, інколи страшних, як реалістичних, так і вигаданих, фантастичних, історій, можемо не сумніватися - він був завжди бажаним гостем в будь якому курені чи зимівнику, за столом у корчмі, та завжди міг розраховувати на піднесену чарчину, миску юшки та таке інше. Не буде перебільшенням сказати, що наявність рис гарного оповідача (а практично, й промовця (оратора та агітатора) була також хоча й не обов'язковою, але бажаною для претендента на роль курінної, а зрештою й військової старшини. У всякому разі, маємо документальні свідчення того, що подібними якостями сповна були наділені як останній кошовий отаман Петро Калнишевський та його найближче оточення [3, арк. 15зв.].

Однак, як це траплялося й в більш близькі до нас часи, у XVIII ст. гарно підвішений язик міг не тільки вивести свого власника до вищих щаблів офіційної та неофіційної ієрархії куреня, але й запроторити його у менш приємні місця аніж почесне місце за корчемним столом, чи то біля тепло натопленої груби в курені. В зібраннях фонду „Дела тайной экспедиции" Російського державного архіву давніх актів зберігається справа, матеріали якої напрочуд гарно ілюструють нам механізми зародження та обігу анекдотичних наративів серед запорожців. Рідкою вдачею наявності подібного інформаційного масиву маємо „завдячувати" пильним очам та чутливим вухам одного з січових священнослужителів, який не полінувався та не побоявся виголосити „слово и дело" почувши крамольні насмішки з приводу височайшої персони. Втім, про все за чергою...

Одного дня 1736-го року (матеріали слідчої справи не переховують точної дати подій) в зимівнику козака Данила, який стояв на річці Базавлуці, неподалік від Січі зібралося веселе товариство. Як годиться випили, після чого почали точитися застільні бесіди, що перемежалися піснями та всілякими оповіданнями. Один з присутніх, козак Федір Великий переповів товариству наступну історію: нещодавно на Січі з'явився козак Коренівського куреня Буряк, який незадовго перед цим побував у Москві, звідки й привіз якусь „рыкунью". Зацікавлений Великий попросив Буряка показати йому її. Той повів його до куреня, підвів до покуття та мовив: „Познавай тою рыкунью". У пошуках означеної „рыкуньи", яку йому слід було б „познавать", Великий оглянувся навколо та побачив поставлений поблизу ікон портрет імператриці Анни Іоаннівни. Далі, що однак, заперечують всі фігуранти справи (і це цілком зрозуміло!) мав би прозвучати сміх. Гадаємо, він неодмінно лунав у стінах Коренівського куреня, оскільки Великий, прийнявши гру, розпочату Буряком, поцікавився, навіщо ж він привіз до них таку негарну „рыкунью", в якої очі витріщені (що було, то було, імператриця й справді була дещо бульката) неначе кислиці, та ще й корона на ній, немов би вона свята [4, арк. 3-3 зв.]. Далі теж мав би лунати сміх... Сміялися, мабуть довго та неодноразово, аж поки ієромонах Прохор, який служив при церкві Покрови Пресвятої Богородиці не угледів крамоли та не доніс російським офіцерам, що перебували на Січі. Всіх фігурантів справи було арештовано й відправлено для ведення слідства до військово-похідної канцелярії фельдмаршала Б.-Х. фон Мініха, а звідти до Москви, у тортурні Таємної канцелярії.

„Коли сміятися?" чи „А де тут анекдот?", - може запитати наш сучасник. Й дійсно, розгледіти зразок народної сатиричної (та ще й сороміцької) прози, виокремити його серед просякнутих кров'ю та жахом рядків слідчої справи, коли кожен з фігурантів зрікається своїх слів, даючи при цьому клятви на Святому Писанні, не легко. До того ж початковий сенс анекдоту (його сіль, так би мовити) значно спотворено іносказаннями слідчих, які не наважуються слово у слово повторити крамольні речі злочинців. Тож ми спробуємо розібратися, „прогнавши" сцену ще раз.

Отже, Січ, два козаки, один/другий з яких просить/пропонує показати/подивитися на привезену з Москви „рыкунью". Відразу виникає питання, що ж то воно таке, якщо настільки зацікавило бувалого козарлюгу? Звернення до словників російської мови XVIII ст., якою й було створено цитований нами документ, не виводить нас на прямі аналогії, за якими можна було б судити про що йшлося. Залишається припустити, що згадане слово є нічим іншим аніж ситуативним „новоробом", фактично евфемізмом, за фасадом якого цнотливі душогуби з Таємної канцелярії намагалися заховати образливий для персони імператриці смисл. Побіжно зауважимо, що заплічних справ майстрам з Канцелярії в правління Анни Іоаннівни доводилося добряче напружувати фантазію, аби кожного разу при розгляді справ, пов'язаних з образою монаршої персони хоч би якось завуалювати численні непристойності, які винаходив язикатий простолюд для характеристики своєї правительки