Корінь, від якого походить слово - „рь/к", означає щось (когось), що видає низькі мембранні звуки. За класичними канонами сороміцького жарту, народного анекдоту, це, скоріше, має таки бути „щось", вірогідніше за все, котрась із частин людського тіла, причому частина табуйована (соромна). Звісно, що бажання побачити таку „рыкунью", природно буде сильнішим для молодого (нестарого) чоловіка позбавленого тривалий час її бачити (через певну специфіку внутрішнього розпорядку життя січової спільноти), аніж, бажання уздріти, скажімо, приручену ведмедицю, яка ричить на ланцюгу. Заінтригований козак входить до куреня, та починає оглядатися у пошуках. Не знайшовши „її" у прямому сенсі, він чує поруч голос другого учасника жарту, який пропонує йому „познать" предмет свого інтересу. І тут роздивляється «персону» російської імператриці, яка висить собі поблизу ікон. Підстьобнута двозначністю вимовленого дієслова (яка до речі зберігається й в сучасних російській та українській мові), уява миттєво здійснює вже згадувану нами бісоціацію, принцип якої лежить в основі будь якого анекдоту. „Рыкунью" знайдено, на неї можна подивитись! Подальший перебіг подій залежав вже виключно від кмітливості та почуття гумору особи яку розіграли. Згаданий вище козак Великий не тільки зрозумів жарт, але й зробив спробу включитися в гру, почавши оцінювати зовнішні дані побаченої ним „рыкуньи", причому роблячи це виключно з позиції класичного оцінювання жінки чоловіком. На щастя, „персона" з її погрудним портретним зображенням не дає забагато місця для того, щоб розгулятися чоловічим уявам та язикам, й відповідно імператри- ця-„рыкунья" піддалася „критиці" лише через свою надмірну „булькатість".

Анекдот-жарт-розграш добіг свого кінця. Сміючись всі його учасники, а фактично й творці, виходять з куреня, не виключено що для того, аби знайти, заінтригувати та розіграти чергового легковіра. Переконані, що дійство це повторювалося кілька разів, аж поки край веселощам не поклав занадто пильний чернець (на користь цього свідчить і те, що козаків було заарештовано більш ніж через рік після початку „жартування") [4, арк. 2, 3-3 зв., 4]. А це, - багаторазовість трансляції, - вже теж є нічим іншим, яктиповою ознакою анекдоту (в сучасному його розумінні).

Розглянутий нами епізод та його центральна подія - ігровий анекдот, не є поодиноким випадком, висмикнутим з контексту фактом, вплетеним заради концептуальних уподобань дослідника в загальну канву. Це витікає, насамперед, з самої поведінкової моделі січовика, стиль та норми якої зберігалися тривалий час та дотриманість якій громадська думка пильнувала досить жорстко. Як зауважував безпосередній свідок порядків у останній Січі - Микита Корж: „Звичаї запорозькі чудними є, вчинки хитрими, а речі та задуми гострими, та здебільшого на глузування схожими" [6, с. 21]. Корпоративність січової громади, її традиціоналізм робили анекдоти, які зароджувалися саме в козацькому середовищі, на очах багатьох свідків та його ж безпосередніх учасників, одним з улюблених жанрів фольклорної прози.

Разом із тим, та ж сама корпоративність запорожців часто-густо ставала на перешкоді розповсюдження анекдоту, що вийшов із січового середовища. Справа в тому, що зазвичай фольклорні тексти продукуються всередині певної соціальної групи для внутрішнього ж ужитку, що призводить до того, що „виживає" та розповсюджується лише такий текст, глибинний смисл (денотат) якого відомий всім представникам цієї групи. Наративи з заздалегідь малозрозумілим змістом зазвичай не виконували своєї комунікативної функції: адресат не міг стати адресантом та, в свою чергу, передати текст далі [7, с. 3]. Саме тому анекдотична продукція запорозького козацтва практично не виходила за межі січової консорції.

Найбільш часто зразки „запорозького анекдоту" можна зустріти в наративах, зафіксованих збирачами фольклору від останніх із запорожців та їх прямих нащадків по всій Нижній Наддніпрянщині. Як приклад можемо навести спогади мешканця села Вознесенки (Нескребівки) Якова Шутя про козака-бурлаку Степана Великого, який жив у побратима його діда - запорожця Скута. Химерність поведінки цього січовика-сіромахи виявляється щохвилини його життя, при цьому він же її сам свідомо й моделює. Посланий дідом Скутом в село за дріжджами для великодніх пасок, Великий зникає аж на 7 років, однак не забуває з'явитися перед очима діда в той же самий день та час, перед Великоднем, та ще й принести із собою глечик закваски, який тут же через необережність розбиває на порозі, промовляючи: „Гиря його батькові, тим то, що швидкої роботи не хвалять!" [8, с. 165]. Зрозуміло, що цей анекдот, як задуманий козаком, так ним же й майстерно виконаний, миттєво став надбанням мешканців навколишніх сіл та настільки закріпився в пам'яті їх та їхніх нащадків, що прожив своїм життям без малого століття, аж поки був зафіксований фольклористом наприкінці XIX ст.

В цілому, як вже було помічено, запорозький анекдот на стадії свого створення (дійства) та закріплення інформаційного масиву про нього у свідомості безпосередніх учасників або свідків, досить близько стоїть до „розграшів" (як „білих", так і „чорних"), генетично пов'язаних з випробуван- нями-ініціаціями, через які проходили новачки в козацькому колі, як от добре знаний епізод з варінням каші молодиками, один з яких не виявляє достатньої кмітливості, в той час як інший гідно виходить із ситуації, прийнявши єдине вірне, хоча й дещо ірраціональне рішення.

„Розграші", які згодом перетворювалися на „анекдоти" подекуди постають жорстокими, навіть кривавим, однак оскільки вони стосувалися представників „не компліментарних" соціальних