Отже, запорозький анекдот XVIII ст. - це все ж таки „анекдот", хоча й не дуже нагадує настільки звичні для нас алюзії на вчинки літературних чи кіно-героїв. Попри те, що подібно до класичного „великосвітського" європейського анекдоту того ж століття, він є цілком конкретним випадком із життя, який через свою дотепність стає надбанням широкого кола; він більше за нього пов'язаний із ігровими моментами, що перетворювало його на імпровізоване театральне дійство.

Продовжуючи розглядати специфіку утворення та побутування усних наративів у середовищі запорозького козацтва, ми не можемо обійти увагою й такий різновид фольклоризованого усного мовлення, як чутки. Практично у всі історичні епохи чутки були невід'ємними супутниками бунтів, заколотів та народних хвилювань. Чутки інколи виступають причиною, а інколи й наслідками соціального невдоволення. Чутки були нічим іншим як висловленням узагальненого страху перед невідомим майбутнім. Характерною прикметою чуток є їх вихід за рамки критичного контролю. Навіть найбільша маячня здавалася людям цілком реальною, не фантазійною, оскільки неминучість прогнозованих у ній подій виглядала достатньо вірогідною на фоні нестабільного становища соціуму в цілому, чи окремої соціальної групи.

В контексті цього дуже доречною виглядатиме замальовка з запорозького повсякдення першого року по ліквідації Січі. Отже, червень 1776-го року, колишня військова слобода Грушівка на території колишньої ж запорозької Барвінкостінківської паланки (на той час однойменного повіту Азовської губернії). В селищі мешкає урядовий конфідент, з числа колишніх же запорожців, такий собі Верхогляд. У своїх донесеннях до російського командира згаданого повіту, секунд-майора Івана Краміна, він регулярно, і, що головне, дуже точно переказує зміст розмов своїх сусідів, колишніх січовиків [10, арк. 116-117]. Подібних же конфідентів мають й інші командири повітів - Кінськовод- ського (капітан Корчагін), Кальміуського (секунд-майор Горлинський) та інші. Як слідство, маємо „чудову" добірку з їх донесень.

Бесід, що точаться у зимівниках, по шинках, на ярмарках тощо. Показово, що центральне місце в цих розмовах посідають чутки. Зміст їх є найрізноманітнішим, однак, на загал, все можна звести до єдиного: люди бояться змін, нововведень, люди прагнуть повернення минулих часів: ось, нібито, на Очаківському степу турок на ім'я Абдула збирає колишніх запорожців (насправді йдеться про полковника Григорія Абдулу) [10, арк. 116 зв.]; а там кажуть, що скоро повернеться старий кошовий - Петро Калнишевський, і чутки ці цілком перевірені [11, арк. 5-5 зв.]; ні - кошовий не повернеться, але ж натомість якийсь Пугач веде з собою безліч війська, з гарматами, а гармати ті такі, що й 80 волів не зрушать з місця - йде для того, аби відновити Січ. І так далі...

Це й не дивно - запорозька громада насторожена, вона очікує. Один із згадуваних російських командирів - секунд-майор І.Крамін, якому теж не відмовиш у спостережливості, дуже влучно підмічає характерні прикмети прихованого невдоволення: в розмовах із сторонніми запорожці дуже й дуже стримані („робки"), по шинках народу майже немає, окрім найгіркіших п'яниць - сказывают что пить нехочетца, затем - Бог де знает куды нас повернуґ' [10, арк. 117 зв.]. Інший - секунд- майор Горлинський, не деталізує подібно до Краміна, однак сутність уловлює не менш чітко: „говорят меж собой шепотом, от подслушивания стерегутся" [11, арк. 3]. І в цій атмосфері тривожного очікування буйним цвітом розквітають чутки...

Попри свою не безсумнівну (а подекуди й цілком сумнівну) інформативність, чутки, як інваріантна форма усних наративів, є дуже важливими для розуміння соціальних процесів, які відбувалися в постсічовий період запорозької історії. Висвітлення механізму появи та ретрансляції чуток серед населення Запорожжя дозволяє дослідникові виокремити критичні фази в житті конкретної соціальної групи, прослідити особливості та форми реагування її окремих представників та їх груп на „загрози ззовні".

Так само актуальним виглядає й визначення місця та ролі в побутуванні запорозького козацтва такої групи наративів, як історичні пісні. Головна специфіка запорозької історичної пісенності, у всі історичні періоди існування січової громади, полягала у її тендерному, суто чоловічому, характері. Якщо не рахувати другої половини XVIII ст. (фактично, двох останніх десятиліть історії Січі), коли на землях Вольностей Війська Запорозького Низового стартує повномасштабна „гніздюцька" колонізація, жіноцтво було усунуте від прямої участі у формуванні та поширенні регіональної версії українського пісенного фольклору.

Творцями, слухачами й критиками (часто густо ці іпостасі накладалися одна на одну) на Запорожжі були виключно чоловіки. Це й не дивно, адже до лав січової громади більшість її членів вливалися або в юному (якщо не зовсім дитячому), або в дуже молодому віці. Практично паралельно із завершальним етапом їх соціалізації, особистісного розвитку, відбувалося засвоєння ними основних моральних чеснот, кодексу поведінки, правил соціального співіснування запорозької спільноти.

Не в останню чергу міжгенераційний педагогічний діалог вівся за допомогою специфічних фольклорних текстів - історичних пісень, дум, легенд та переказів. Цьому як не найкраще сприяло тематичне спрямування запорозького фольклору, центральною фігурою якого був ідеалізований образ лицаря-січовика (або Війська в цілому) та його подвиги, в яких Січ вбачала сутність свого існування. Які і усно-історичні наративи, історичні пісні та думи були не тільки формою автоглорифікації (уславлення самих себе), та передачі досвіду, але й