засобом творення художньої історії Запорожжя та поширення його світоглядних імперативів [12, с. 13]. Як вже йшлося вище, часто-густо було дуже важко відрізнити де ж саме в усно-історичному наративі закінчується „історія" та починається фольклор. Все це повною мірою є справедливим і по відношенню до запорозької історичної пісні. Очевидно, справедливою буде твердження про те, що належність тексту до того чи іншого жанру - питання співвідношення у наративі питомої ваги реальних та фольклоризованих подій.
Попри потужну соціальну функціональність (перш за все педагогічну та морально-етичну) запорозької історичної пісенності XVIII ст., не можна відкидати й того факту, що однією з головних функцій залишалася й функція розважальна. Пісня у січовиків, зазвичай, була супутницею весілля, відпочинку, часто пов'язаного із вжитком алкоголю. Однак, навіть жартівливі, застільні пісні, практично завжди несли потужний інформативний шар, були своєрідними шлягерними „гімнами" тієї чи іншої соціальної групи чи „політичної партії" на Січі. Найбільш показовою в цьому відношенні є надзвичайно популярна у „Пісня про дуку" („Ой та збиралась чорная хмара"), і досі поширена на Нижньому Дніпрі та на Кубані. Нагадаємо коротко її сюжет: Січ гуляє - старшина під шатром, сірома просто неба, починається дощик. Старшина-дука (дукатчик) глузує з сіроми, дивуючись „за що, за що тая голота напивається?", фінал закономірний - розпалена сірома добряче лупцює знахабнілого старшину, після чого продовжує гуляти.
Замальовка, як бачимо цілком реалістична, така, що нібито зійшла зі сторінок документів XVIII ст., які часто-густо подають нам відомості про сутички всередині січової громади між представниками антагоністичних груп запорожців [13, с. 83-178 та 14, с. 420-421]. Це й не дивно, адже вся історія Запорожжя після повернення під російську протекцію, є перманентною спробою військової старшини пристосувати традиційний спосіб життя козацької громади до нових умов, досягти компромісу у стосунках з місцевою та вищою російською адміністрацією, зберігши при цьому рештки автономного устрою. Намагання запорозької верхівки запровадити у Війську порядки, які-б дозволили йому у буквальному розумінні "вижити" в імперії, відштовхували від неї ті маси козацтва, які стають уособлювачами його традиційних духовних цінностей та хранителями споконвічного козацького способу життя. Все це повною мірою відноситься до запорозького люмпену - сіроми", ідеалом та взірцем наслідування для якої радше виступає козак-здобичник XVI-XVII ст., аніж зимівча- нин-гречкосій часів Нової Січі. Саме в середовищі сіроми зріють опозиційні настрої, саме тут викристалізовуються вони у вигляді різноманітних виявів непокори рішенням російського уряду та січової адміністрації, насамперед бунтів сіроми (1749, 1756, 1768 рр.), у діяльності гайдамацько- здобичницьких ватаг та започаткуванні у відлюдних місцевостях Вольностей нових куренів, в яких можна жити так, яктобі до вподоби.
Таким чином, загадана пісня є нічим іншим, аніж висловленням уподобань, прагнень, ідеалів частини січової громади. Не виключено, що й народилася вона саме на застіллі, подібному до згаданого у пісні. Загальний антураж уявити собі дуже просто: корчемна чи то курінна компанія, панує колективна атмосфера піднесеного настрою, народжується пісня... Народжується з „підказками" слів, рими, мелодії, реготом від дотепних словоформ.
Завівши розмову про особливості створення історичних пісень у запорозькому середовищі, відразу обмовимося, що ні в якому разі не схильні вважати більшість із них виключно продукцією абстрактного „народу". За текстами пісень цілком виразно відчуваються особистісні уподобання авторів, їх агітаційна спрямованість, яка подекуди є спонтанною, а подекуди й носить сліди соціального замовлення.
Показово, що слідом за усною спонтанною мовою (розмовою, балаканиною) та чутками, історична пісня на Запорожжі була, хоча й не такою швидкою, однак таки безпосередньою реакцією на подію. Документальні джерела XVIII ст., на відміну від попередніх, подекуди дають нам змогу не тільки дослідити обставини створення історичних пісень, а навіть й демонструють цілком конкретних історичних осіб, з середовища яких виходила запорозька пісенна творчість. Серед паперів військово-похідної канцелярії Г.Потьомкіна нами було виявлено кілька документів присвячених обігові у колишній Січі, впродовж літа та осені 1775 p., як в усній, так і в писемній формі тексту однієї пісні. Тому факту, що такий, здавалося б, мало цікавий російським можновладцям предмет, як народна пісенність, потрапив на скрижалі офіційних документів, маємо завдячувати елементові „крамольно- сти" в тексті пісні. Як слідство, маємо чудовий взірець того як саме та наскільки оперативно запорозька громада реагувала на ті чи інші історичні події.
Отже, ЗО жовтня 1775 р. на стіл Г.Потьомкіна, на той час вже президента Військової колегії та головного командира кількох південноросійських губерній (в тому числі й створених на землях колишнього Війська Запорозького Низового - Азовської і Новоросійської), ліг рапорт головного „па- цифікатора" Запорожжя генерала-поручика П.Текелії. В ньому йшлося про те, що серед мешканців колишньої Січі (Микитиного, Нікополя), почала ходити у списках „пасквильная и бунтовная песня о разрушении Сечи". Розповсюджувача було виявлено та заарештовано. Ним виявився колишній запорожець, а нині козак Гадяцького полку, мешканець містечка Зиньківки Іван Карнаух. Винуватця було старанно допитано та відправлено для слідства до Малоросійської колегії. Копія з протоколу допиту пропонувалася й до уваги Г.Потьомкіна [15, арк. 386-386 зв.].
Згідно власних свідчень, І.Карнаух народився у 1747 р. у тому ж самому містечку, де й жив згодом - у Зиньківці, в сім'ї козака Нестора Матвієнка. Родина його, очевидно, вирізнялася статком, оскільки Іван змалечку
