Остання письмова згадка про Блакитного датується 1932 роком (А. Хвиля. Поет і каменяр революції. Передмова до другого видання «Творів»).

Після остаточного встановлення тоталітарної влади у Радянському Союзі, навіть згадка про людину, яка все своє свідоме життя боролася за національну справу і до того як стати комуністом, перебувала у партії українських лівих есерів, була знищена. Його твори були вилучені з бібліотек, навіть його невеличкий пам'ятник у м. Харкові, де він працював останні роки свого життя і де помер у 1925 році, було зруйновано у травні 1933 року. Майже всі його товариші-соратники по партії були знищені у 30-х рр. ХХ ст. Можна сказати, що лише його передчасна смерть на 32 році життя врятувала В.М.Блакитного-Еллана від неминучого арешту і загибелі.

Після цього насупив період довгого забуття.

Після ХХ з'їзду КПСС відбулася певна реабілітація В.Еллана-Блакитного. Цьому сприяла, як і «відлига» в історичній науці, так і клопотання його дивом уцілілих товаришів. Так, у 1956 році до ЦК КПУ звернулися старі більшовики: Г.І.Петровський, О.І.Буценко з проханням повернути чесне ім'я В.Еллану-Блакитному «возвратив то, что принадлежало его имени и что совершенно незаслуженно было отнято в 1938 году» [7, арк.16].

У 1957 році в газеті «Радянська Україна» з'явилася стаття П. Т ичини «Наш славний попередник», в «Літературній газеті» замітка П. Кравчука «Твори В. Блакитного в Канаді», в журналі «Література в школі» замітка А. Щербака.

У цей період радянські вчені почали обережно звертатися до дослідження діяльності українських партій, зокрема партії боротьбистів, одночасно піддаючи різкій критиці роботи вчених української діаспори з цього питання [8 ].

«Першою ластівкою» стала стаття Г. Овчарова в «Комуністі України» за 1958 рік «З приводу висвітлення питання про боротьбизм».

Автор критикуючи боротьбистську партію взагалі, дає коротку характеристику діяльності В.Еллан-Блакитного, врешті-решт стверджуючі, що В.Блакитний під впливом компартії і радянської дійсності став справжнім більшовиком. Він, зрештою, визначився як видатний радянський діяч і письменник [9, с.41].

Починають з'являються окремі роботи присвячені В.Еллан-Блакитному, як наприклад, робота Е.Адельгейма. «Василь Еллан. Критичний нарис». К., 1959. В ній була зроблена спроба узагальнення бібліографії його робіт та історіографії літератури присвяченій діяльності В.Еллан-Блакитного. Е.Адельгейм визнає, що на початку 20-х років Блакитний провадить велику державну, партійну і культурну роботу, але головну увагу зосереджує на аналізі його літературної творчості [10, с.17].

У цій роботі автор стверджує, що В.Еллан- Блакитний ще влітку 1917 року шукав контактів з більшовиками, та «уже з Лютневої революції Блакитний бере участь у розкладанні УПСР зсередини, спочатку шляхом створення лівиці, потім - партії боротьбистів, а ще далі, при всіх хитаннях і помилках, з 1919 року - курсом на злиття боротьбистів з КП(б)У» [10, с.10].

Не обійшлося тут без ідеологічних штампів на кшталт того, що партія виховувала письменника і, критикуючи, спрямовувала його на вірний шлях [10, с.14].

Результатом зусиль його дружини Л.Вовчик-Блакитної, стала збірка спогадів і матеріалів про нього, яка вперше була видана в 1965 р. в Києві - «Ні слова про спокій!». Друге перевидання вийшло у 1989 [1].

У цій збірці містяться спогади матері В.Блакитного Г.В. Еллінської, що мають особливу цінність, оскільки містять інформацію про дитячі роки та процес становлення і формування особистості Василя.

Мати згадувала, що з дитинства Василь не терпів «сплячки», бездіяльності та відзначався надзвичайною допитливістю—він дуже багато читав, аж доки мати не загасить світла» [1, с.10].

Дуже цінним джерелом, яке дозволяє глибше зрозуміти вдачу В.Еллан-Блакитного, глибше розкрити риси характеру, є листи В.Блакитного до матері.

Він писав у 1923 році «Але ми - живі люди. Живемо, шукаємо, учимось, помиляємось, виправляємо помилки, уміємо шльопать і по грязі, і по крові, вміємо любити все живе - а найбільше тих, за чию долю (тільки не одного якогось вибраного чи свого, рідного, - а всіх) - ми, зціпивши зуби, бились, б'ємося і помремо б'ючись.» [1, с. 14-15].

В цих словах міститься квінтесенція світогляду, життєвої позиції Еллан-Блакитного. У листах видно невгамовну вдачу Василя, його нетерпимість до будь-яких особистих чи родинних привілеїв. Люблячі матір до безтями, разом з тим він рішуче відмовляє її проханню «посприяти» у працевлаштуванні своїх рідних брата та сестри.

«Володя і Варя — відстали, як відстали ще сотні тисяч. Їм до тої мети можна прийти іншим трохи шляхом. Не треба мерзнути на полі, на буферах вагонів, не треба тріпатися у нервовій гарячці, коли тебе оточує ворог і треба вийти з сильця, не треба працювати над собою, убиваючи відразу до убивства,— але треба працювати, хвилюватися, тріпатися інакше. Треба тільки вибирати так шлях, щоб не було пустої трати енергії. Але енергія не може не тратитися, спокійного життя ні у кого нема, крім хіба блощиць. Та й тих ми душимо, коли вирвемо вільну хвилину» [1, с.17].

Його головним принципом було нехтування особистими інтересами заради суспільних. Він завжди ставив інтереси справи вище особистих. Так, у січні 1920 року, комуніст О.Бондаренко сказав «І доки ти, Василю, будеш морочитися з своїми боротьбистами? Переходь до нас, більшовиків, - хіба ж так запрацюєш. Блакитний відповів «Мені особисто зробити це дуже легко, але для мене існує ще щось далеко