Г. М. Васильчук

НОВІТНЯ РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ "РАДЯНСЬКОЇ ПОВСЯКДЕННОСТІ" 20-30-Х РОКІВ

У контексті історії повсякденності питання новизни має лише суто теоретичний сенс. Структура повсякденності, яка є набагато ширшою від самого поняття "повсякденність", охоплює соціо-побутові і культурно-ментальні основи життєдіяльності людини. У наш час визначення повсякденності російськими істориками вирізняються конкретикою, яка стосується реальних процесів, відтак є перехідними від теорії до практики історичного дослідження.

Зміна історіографічної ситуації в Росії, яка склалася внаслідок демонтажу марксистської монометодології, сприяла міждисциплінарним дослідження та взаєминам. На початку 90-х рр. з'явилися дослідження соціологів та філософів, які активізували розробку істориками відповідного понятійного апарату науково-історичних досліджень. Проте слід зауважити, що історичний аспект вивчення історії повсякденності радянського суспільства 20-30-х рр. започатковано наприкінці 80-х рр., коли історики намагалися показати соціальні аномалії розвитку радянського суспільства [1]. Вони висвітлювали повсякденне життя так званих маргінальних груп суспільства (повій, безпритульних дітей і дорослих, алкозалежних тощо), не вдаючись до теоретизування. Радянська історіографія намагалася показати історію повсякденного життя соціальних груп та класів, застосувавши термін "спосіб життя", але обмежившись його соціалістичним змістом. Предметом дослідження були побут, сім'я, дозвілля, культура, які загалом відповідають ознакам повсякденності, однак їх висвітлення відбувалося в контексті політичної, навіть не соціальної історії.

Об'єктом нашого дослідження є історіографічна ситуація в Росії, тобто її концептуальні особливості та проблемно-тематичні пріоритети, а предметом - історично-теоретичні тлумачення повсякденності радянського суспільства 20-30-х рр.

Історія повсякденності радянської епохи, якщо покладатися лише на праці інноваційного спрямування з даної проблеми, заявила про себе переважно упродовж другої половини 90-х рр. Формування історіографії започаткували праці з історії повсякденного життя міста, автором яких є доктор історичних наук, професор Санкт-Петербурзького університету економіки і фінансів Н. Б. Лебіна. У 1997 р. вона опублікувала великий розділ колективної монографії про повсякденне життя у 20-30-х р. [2], а через два роки індивідуальну монографію [3]. Чотири розділи її ґрунтовної праці висвітлюють традиційні аномалії та їх радянську специфіку (пияцтво, злочинність, проституцію, смерть та обряди поховань), інверсії норми і патології ("безбожний побут", нова релігія, комунальний уклад життя), пряме нормування повсякденності (будинок, одяг), непряме нормування повсякденності (дозвілля, приватне життя). Новизною вирізняється розділ про "квартирний переділ", тобто про "комунальну повсякденність" мешканців багатоквартирних будинків, про ущемлення прав колишніх власників квартир, про їх дивну соціалізацію, про синдром "доносительства".

Повсякденне життя радянських міст стало предметом дисертаційного дослідження С. Є. Паніна [4]. Перший розділ дисертації висвітлює споживання спиртних напоїв, наркотиків населенням міст Пензенської губернії, поширення пияцтва, державну політику боротьби з пияцтвом, другий розкриває проституцію "як соціокультурне явище", третій показує кримінальну ситуацію в містах і боротьбу з нею.

Дві книги Г. В. Андреєвського, які мали однотипну назву [5], виявилися не академічним дослідженням повсякденного життя москвичів періоду 20-40-х рр. ХХ ст., а спогадами та літературно- публіцистичним викладом історичних подій та явищ. Він пише про життя поетів, мешканців "комуналок", про мораль і право, про трамвай, про побут тих років.

Історико-демографічний аспект життєдіяльності міської сім'ї в Росії, у тому числі і протягом першої половини 20-х рр., є ключовим в індивідуальній монографії Н. А. Араловець [6]. Фактологічна книга стосується РСФРР, але за змістом та висновками вона має науково-пізнавальне значення для співставлення з іншими регіонами, у тому числі з повсякденністю міського населення УСРР 20-х рр.

Складовою частиною структури повсякденності 20-30-х рр., судячи з проблемно-тематичних пріоритетів історіографії, є тема проституції та побутової злочинності. Їх висвітленню присвячено статті І. О. Голосенка, Н. Б. Лебіної, В. В. Нікуліна, Т. В. Царевської [7]. Їх характерною ознакою є виокремлення соціальних аномалій в якості аргументу про утопічність їх остаточного подолання в умовах радянської системи влади. Ореол новизни зумовлений гостротою постановки самої проблеми соціальних аномалій у контексті формування і функціонування радянського способу життя суспільства, тобто їх наявність засвідчує історичний факт неспроможності нової влади подолати феномен девіантності. У 2002 р. була захищена дисертація на тему соціальних аномалій у повсякденному житті населення Сибіру 20-х рр., автор якої показав соціально-економічні та політичні умови їх виникнення [8]. У 2006 р. він разом з В. І. Ісаєвим опублікував монографію, яка фактично повторювала текст дисертації [9], але тема соціальних аномалій стала історіографічним фактом. Дослідивши історіографію проблеми, історики дійшли висновку про те, що ця проблема лише починає вивчатися суспільствознавцями.

У 2006 р. Л. В. Борисова опублікувала ґрунтовну монографію про трудові відносини на підприємствах радянської Росії у 1918-1924 рр., яка підсумовувала теоретичні досягнення та фактологічні напрямки сучасної російської історіографії з цієї теми [10]. Дослідниця, критично оцінюючи радянську історіографію, віддає перевагу сучасним методам вивчення соціальної історії. Теорія та історія повсякденності, якщо їх застосувати до традиційно привабливої теми робітництва, може реанімувати великий історіографічний пласт, а колосальна джерельна база сприятиме конструктивним результатам наукових досліджень. Повсякденне життя московських робітників на початку непу, яке вивчає В. С. Тяжельнікова [11], розкриває нову перспективу історіографії робітничого класу.

На межі теоретичного виснаження перебуває традиційне висвітлення непівської проблематики, яка досліджується за усталеною методологічною фабулою, характерною для радянської історіографії: домінування соціально-економічної та політичної тематики над ментально-духовними та культурно- освітніми пріоритетами розвитку непівського суспільства. У 2006 р. вийшла монографія Ю. П. Шарапова про "непівську відлигу" 1921-1928 рр. в Росії [12],