Г. Ф. Турченко

ПІВДЕННА УКРАЇНА В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ (ХІХ - початок 20-х рр. ХХ ст.): ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

Кардинальні зміни, які відбулися в житті українського народу після проголошення незалежності України у 1991 р., зокрема, початок розбудови власної суверенної держави, відкрили сприятливі умови для розширення проблематики історичних досліджень, творчого переосмислення попереднього досвіду державотворення. У вітчизняній історіографії відбулися серйозні зрушення в дослідженні історії України; серед її ключових проблем виокремилися, зокрема, проблеми становлення української нації.

Життя ставило перед дослідниками надзвичайної ваги проблему: проаналізувати, яким чином з етнічних українців в процесі історичного розвитку формувалася українська нація.

Першу продуктивну спробу аналізу процесу формування модерної української нації здійснив львівський історик Я. Грицак. Його монографія, виконана на загальноукраїнському матеріалі, добре відома в науковому світі. В центрі його аналізу - складна, драматична і суперечлива історія українського націотворення, висвітлена через призму модернізаційної теорії [1].

У рамках модернізаційної теорії процес формування української нації розглядав і відомий вітчизняний історик О. Оглоблин, внесок якого у вивчення формування модерної української нації ще недостатньо оцінений. Опинившись після Другої світової війни за кордоном, він добре орієнтувався в новітніх пошуках західної науки і прагнув негайно застосувати їх до реалій української історії. Його цікавив цілий комплекс соціально-економічних, політичних і культурологічних проблем історії України ХІХ - початку ХХ ст., які в сумі він оцінював як процес становлення модерної української нації. Про це, зокрема, свідчить його програмна доповідь «Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року)», виголошена на VIII конференції українських істориків і дослідників суспільних наук Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку 5 грудня 1970 р. [2].

Вітчизняна історіографія Південної України, а у її контексті - місце і роль цього регіону в формуванні модерної української нації, у своєму розвитку пройшла ряд етапів. На першому з них, який хронологічно охопив ХІХ - початок ХХ ст., вона розвивалася в гострій боротьбі з російською офіційною наукою, яка не визнавала українського характеру регіону.

Серед усього іншого, це було викликане принциповою відмовою імперської правлячої еліти визнати сам факт існування українського народу, як окремої етнічної спільноти. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в історичному розумінні («Юг - исконно русские земли»), чи суто правовому (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. Для імперії було принципово важливим вважати українців Півдня росіянами. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який ніби-то включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Ця універсальна формула відкривала широкі можливості для фальсифікації історії Південної України. Правда, російські історики визнавали, що українці і росіяни в ході історичного розвитку все-таки набули деяких відмінних рис, «зденаціоналізувалися» під впливом Литви і Польщі. Але з цього факту робився висновок про необхідність ліквідації цих відмінностей, а не визнання українців окремим народом.

Для успішної реалізації асиміляційних проектів імперського режиму було вкрай необхідно, щоб ідея «триєдиного народу» й необхідності асиміляції українців була сприйнята самими українцями, зокрема, їх інтелектуальною елітою. Однак, цього не трапилося. Представники цієї еліти з самого початку стали на позицію належності Північного Причорномор'я Україні і його майбутнє пов'язували з майбутнім Великої України. Так, у начерках конституції республіки, вилучених під час обшуку у члена Кирило-Мефодіїського товариства Г. Андрузького, у майбутній слов'янській федеративній державі («державі штатів») першим штатом називалася «Україна з Чорномор'ям, Галичиною і Кримом».

Як відомо, активним членом Кирило-Мефодіївського товариства був і відомий історик М. Костомаров, який в основу свого розуміння історії України поклав федералістичну, по своїй суті, регіоналістичну концепцію і стояв на позиціях приналежності південного регіону Україні.

Цю лінію продовжив і розвинув Михайло Драгоманов. Він посилався на історичні реалії і, зокрема, на той неспростовний факт, що більшість населення Південної України становлять українці. Це дало йому підставу визначати територію України за її етнографічними межами. В «Передньому слові до Громади», розрахованому на широкий загал, М. Драгоманов констатує: «Українська земля - там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру». Виходячи з цього, він без будь-яких застережень включає Південну Україну до складу Великої України [3, с.276-277].

Володимир Антонович у своїх працях також неодноразово торкався проблеми Південної України. Він стояв на позиції права України «на новоросійські землі, так як саме українське населення колонізувало ці території». В своїй праці «Про козацькі часи на Україні» він так окреслює Запорожжя як спадкову українську територію: «Вони займали територію між Бугом та системою Дону (переводячи на сучасний поділ, це було 3/4 Херсонської, вся Катеринославська і частина Таврійської губернії)». Ці землі «запорожці уважали за свою власність» [4, с.196, 200]. Найголовнішим аргументом В. Антоновича щодо права українців на новоросійські землі є той, що cаме вони їх колонізували.

Одним з найпослідовніших учнів В. Антоновича в обстоюванні «земельного» підходу був Дмитро Багалій. Правда, в його працях використовується інше поняття - «область», а підхід Багалія одержав назву «обласницького». Багалій високо цінував вклад в історіографію свого вчителя і, зокрема, зазначав, що на основі своїх власних дослідів і обласних досліджень Антоновича і його учнів сформувалися передумови для створення синтетичної історії України. Ця місія