Відомий історик-популяризатор М. Аркас у своїй «Історії України-Руси» також наголошував на суто українському характері Південної України. В «Огляді географічному» він окреслює географічні межі розселення українців: «Земля, де він живе (український народ. - Авт.), простягається широким простором від річки Донця на Сході - до Карпатських гір і Угорського низу на Заході, від р. Прип'ять та р. Десни на Півночі - до дунайських гирл і Чорного моря на Півдні» [6, с.1].

Особлива заслуга у вивченні Південної України, як регіону Великої України, належить Н. Полонській-Василенко. Ще у молоді роки вона зацікавилася історією південноукраїнського регіону. Вже з початку 1910-х років Н. Полонська-Василенко мала погляди щодо Південної України, що не вписувалися в рамки офіційної російської історіографії. За консультацією молода дослідниця звернулася до М. Довнар-Запольського, але той порадив їй запитати у катеринославських спеціалістів у цій справі - Дмитра Яворницького і Василя Біднова. У 1914 р. дослідниця вирушила до Катеринослава, щоб вияснити у Яворницького, як вона писала пізніше, «незрозуміле питання», яке виникло у неї під час вивчення матеріалів про Новоросію: «Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона, країна, де було Запоріжжя, не вважається за Україну?» [7, с.44]. Спогади Н. Полонської-Василенко свідчать, що Д. Яворницький не дав вичерпної відповіді на її запитання. Зате велику роль у формуванні наукових поглядів дослідниці відіграв Василь Біднов, який мав великий досвід вивчення Південної України, виявляв і публікував цінні документи з її історії. В результаті довготривалих бесід з ним, писала Полонська-Василенко, «в мене вже тоді сформувалося моє розуміння історії Південної України, яке не раз після того я висловлювала в працях; що Південна Україна була й залишалася Україною, частиною Великої України» [7, с.48]. Оприлюднити це розуміння їй вдалося, частково, в 20-ті роки, частково - після Другої світової війни в еміграції.

Михайло Грушевський за порадою В. Антоновича свою наукову діяльність також починав з вивчення регіональної проблематики - його магістерська дисертація була, як відомо, присвячена Барському староству. Працюючи у Львові і Києві, він виховав плеяду істориків-регіоналістів, які дали кваліфіковані зразки дослідження місцевої проблематики в Західній Україні і Наддніпрянщині. Але видатний український вчений зробив і наступний важливий крок - історія регіонів ним була введена в контекст загальнонаціональної історії. Михайло Грушевський в багатотомній «Історії України-Руси» синтезував український історичний процес. Це сприяло подоланню сприйняття України як конгломерату ізольованих один від одного земель - колишньої «польської», «російської» України (Малоросії) і Новоросійського краю.

В 1918 р. М. Грушевський опублікував ряд статей, в яких він підкреслює виключне значення Півдня в історії України. В одній з них - «Нові перспективи», надрукованій весною 1918 р., М. Грушевський підкреслює виняткову роль Півдня в історії України ще й з огляду на його природні багатства і те, що через цей регіон відкривається вихід України до Чорного моря, а з ним - і до країн, що розташовані в його басейні. В основу своїх доказів про український характер Півдня він також кладе дані про національний склад населення регіону. В своїх працях він підкреслює, що запорозькі землі за останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського інтенсивно заселялися землеробським, переважно українським, населенням і переставали бути пустельними. В «Ілюстрованій історії України» він зазначає, що точка зору, згідно з якою «в руках запорожців чорноморські простори лежать диким, незайманим степом, який ніколи не приносить користі», не має ніяких підстав [8, с.475]. Отже, на правах колонізації ці землі, на переконання М. Грушевського, належали запорожцям, а відтак - Україні.

Після поразки Української революції початку ХХ ст. правляча більшовицька партія і радянська влада визнали український характер Півдня і погодилися на включення цього регіону до складу УСРР. Разом з тим, новий режим поставив жорсткі обмеження дослідникам, прагнучи змусити їх працювати в рамках комуністичної методології. Почався новий етап в розвитку історіографії проблеми.

В умовах непу і відносної свободи, яка його супроводжувала, в історіографії стала стверджуватися ідея, яка виходила з українського характеру Півдня. У 1922 р. з'явилася не типова для радянської історіографії праця одеського дослідника Є. Загоровського «Очерк истории Северного Причорномор' я». Це перший систематизований виклад історії Південної України, пройнятий ідеєю автохтонності походження українського етносу на цих землях, спадкоємності їх державного розвитку від Київської Русі до Запорізької Січі: Визначаючи місце Південної України в історії українського народу, Загоровський вважав, що це був його «авангард на берегах Чорного моря» [9, с.59]. Особливе місце в наукових дослідженнях Загоровського займала проблема колонізації Південної України. В працях, опублікованих у 1912-1926 рр., розкриваючи мету урядової політики заселення Південної України сербськими та іншими поселенцями, він показав, що «колонізація здійснювалася за рахунок земель,