Ця ідея одержала потужну підтримку М. Грушевського, який в 20-ті роки, вже на новій основі повернувся до ідеї вивчення українських регіонів. Після свого повернення в 1924 р. з еміграції в Україну він виступив ініціатором досліджень окремих земель України і ввів у науковий обіг термін «історичне районознавство».

З його ініціативи були створені чотири порайонні комісії - для Києва і Лівобережжя, Правобережжя і Слобожанщини, для Полудневої (або Степової) України, для Західної України (Галичини, Холмщини з Підляшшям, Буковини і Закарпаття), які планували розгортання досліджень і видання збірників статей з найбільш актуальних проблем історії і культури зазначених регіонів України. Але політична ситуація стала на заваді реалізації цих планів. В другій половині 1920-х років вдалося опублікувати лише збірники, присвячені Києву і Чернігівщині, хоча план, як писав сам М. Грушевський, «був досить грандіозний» [10, с.55].

Серед іншого, цей план передбачав і видання збірника з історії Південної (Степової) або, як писав М. Грушевський, «Полудневої України». Але цей збірник, рукопис якого декілька разів доповнювався, так і не був опублікований, хоча в 1930 р. було підготовлено остаточний його варіант, на якому є редакторська резолюція М. Грушевського: «Перечитано, можна здавати до друку» [11, с.69]. Збірник було розсипано і лише в 1992 р. в журналі «Український історик» була опублікована редакторська стаття-вступ М. Грушевського до збірника під назвою «Степ і море в історії України», у якій формулювалися його думки про значення, плани і перспективи вивчення південноукраїнського регіону. По-суті, у цій статті міститься концепція історії Півдня України і програма наукових досліджень історії регіону з найдавніших часів, розрахована на багато десятиліть.

Звертає на себе увагу, перш за все те, що М. Грушевський чітко окреслює територію Південної, «Полудневої», України. Він сприймає її в єдності «Степової України і Чорноморсько-Азовського побережжя», включаючи до неї і Крим. Як і його попередники, М. Грушевський історію Півдня розглядає в контексті загальної історії України і відкидає імперське сприйняття цього регіону як «Новоросії» - території, відірваної від загальноукраїнських теренів. «Донедавна, та можна сказати, що ще й нині, - зазначає М. Грушевський, - "Новоросія" і "Україна" мисляться як поняття окремі, диспаратні, не зв'язані органічно. Процес освоєння Полудневої України слов'янською в нинішнім вигляді українською людністю, що тягнувся протягом тисячоліть - донині ще не закінчився. Завдання істориків, з одного боку, вияснити постійність, стихійну непереможність і органічність цього процесу, а з другого - з'ясувати ті перешкоди, що лежали на сім шляху... » [10, с.58].

Нагадавши про унікальну роль Півдня в історії України, М. Грушевський поставив завдання глибокого і всебічного його вивчення вітчизняними істориками.

Але спроба М. Грушевського розгорнути порайонні дослідження, а у їх контексті - історію Півдня України, була припинена більшовицьким режимом. З початку 30-х рр. відносна свобода в дослідженні історії Півдня України відходить у минуле, як і зникає зі сторінок наукових видань південноукраїнська тематика взагалі. Пауза тривала чверть століття. Вона завершилася лише після Другої світової війни, в 50-ті рр., коли південноукраїнська проблематика знову поновлюється, але тепер вже у працях російських радянських істориків. Очевидно, це не випадково. Складається враження, що трактування історії Півдня України для радянського режиму виявилося наскільки важливим, що дозволити цю роботу історикам України він не вважав можливим.

Відновлення дослідження Південної України почалося зі спроб повернутися до офіційної історіографічної традиції ХІХ ст. про цивілізаторську роль Росії на Півдні. Згідно цієї традиції південний регіон упродовж ХІІ ст. був «Диким полем», а запорожці не переймалися його господарський освоєнням. Одним з апологетів цієї точки зору була О. Дружиніна, московський історик, - автор цілого циклу досліджень з історії Південної України. Початок господарського освоєння Півдня вона пов'язує із включенням цього регіону до складу Росії. У книзі «Кучюк- Кайнаджирский мир 1774 г., его подготовка и заключение» (М., 1955) авторка стверджує, що в результаті виходу Росії до Чорного моря, «від якого вона на протязі декількох століть була відрізана», Північне Причорномор'я стало швидко заселятися і освоюватися. Цю ж точку зору вона розвиває в книзі «Северное Причерноморье в 1775-1800 гг.». О. Дружиніна змушена визнати домінування українського етнічного елементу в краї, але не наважується на висновок про Південь, як про частину України.

Факт домінування українців на Півдні, до речі, визнає також інший відомий російський дослідник В. Кабузан. Він також виходить з переконання, що після Полтавської битви 1708 р., коли запорозькі козаки відійшли в межі Кримського ханства, Запоріжжя остаточно запустіло, а заселятися стало після остаточного приєднання Півдня до Росії. Однак, він і після цього продовжував називати Південь України Новоросією [12]. Правда, це вже не означало невизнання українського в етнічному плані характеру Півдня. Сам дослідник наводить немало конкретних фактів на користь українського (за складом населення) характеру цього регіону. Але, його підхід відбивав домінуючу в радянській історіографії тенденцію показувати процеси, що проходили в Південній Україні в загальноросійському контексті. Для радянської науки взагалі була характерна універсалізація історії Півдня: у цьому полягає її спільність з російською дореволюційною історіографією. За межі цієї тенденції не могли вийти навіть досить кваліфіковані і