обізнані вітчизняні історики. Зокрема, відомий український історик В. Голобуцький в монографії «Черноморское казачество» в традиційній для багатьох істориків того часу езоповій мові висловлює критичне ставлення до російської політики на Півдні, але, разом з тим, повторює поширену в російській історіографії ХІХ ст. офіційну точку зору про повернення в результаті російсько-турецьких воєн до складу Росії «исконно-русских земель» на Півдні [13, с.42; 14, с.35-36].
Третій етап в розвитку історіографії південноукраїнських аспектів націотворення розпочався на початку 90-х рр. ХХ ст.
На регіональному рівні проблема націотворення ще не ставилася. Зокрема, сучасні дослідники не приділяють належної уваги південноукраїнським аспектам формування модерної української нації, хоча певні передумови для наукового аналізу цих аспектів вже визріли. Навіть поверховий погляд на історіографію переконує, що сучасний читач не може поскаржитися на відсутність конкретних історичних досліджень окремих аспектів минулого Півдня України досліджуваного періоду. Серед цих досліджень є навіть такі, що претендують на певне узагальнення.
Зокрема, П. Лаврів в своєму науково-популярному виданні «Історія Південно-Східної України» здійснив спробу узагальнення історії регіону з давніх первісних часів до кінця 80-х років ХХ ст. [15]. У 2003 р. побачила світ наукова монографія А. Михненка «Історія Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.» [16]. У цій монографії висвітлюється комплекс проблем, пов'язаних з історією Донецького басейну другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. Автор розглядає та аналізує основні тенденції капіталістичної модернізації і соціалістичної індустріалізації у Донбасі, головні соціальні суперечності та конфлікти в цю добу. До південноукраїнської проблематики, зокрема, історії Донбасу, міста Одеси звертаються і закордонні дослідники [17; 18].
Поряд з нечисленними спробами узагальнень історії Півдня України в роки незалежності з' явилася велика кількість досліджень - статей, монографій, кандидатських і докторських дисертацій - присвячених окремим аспектам історії регіону кінця ХІХ - початку 20-х рр. ХХ ст.
Спробуємо виявити, що вони дають для визначення ролі і значення Півдня в українському націотворенні.
Розглянемо, перш за все, як у сучасній літературі розглядаються основні процеси, що віддзеркалюють інтеграцію Півдня в національно-територіальному комплексі України на початковому етапі модерного націотворення, який хронологічно охоплює ХІХ - початок ХХ ст.
Звертає на себе увагу цілий ряд досліджень, присвячених заселенню регіону і обґрунтуванню тези про переважно український характер цього заселення, зокрема, роботи В. Пірка, Я. Бойка та ін. [19; 20]. Найбільш змістовною монографією у цьому плані є праця Я. Бойка «Заселение Южной Украины: 1810-1890 гг.» (1993), яка вийшла у Черкасах [20]. У зазначеній праці автор ґрунтовно досліджує особливості заселення регіону та зупиняється на характеристиці соціально-економічного становища населення Південної України у 1860-1890 рр.
На визначенні ролі південноукраїнського регіону в процесі капіталістичної трансформації економіки України й інтеграції економіки українських земель в дореформений період зосереджує увагу в своїй статті В. Ващенко [21]. Ідеї цієї статті перекликаються з висновками відомого зарубіжного історика-есеїста діаспори Івана Лисяка-Рудницького, сформульованого ним в статті «Роля України в новітній історії», де він підкреслює внесок Півдня в українське державотворення, пов'язуючи його, головним чином, зі створенням індустріальної бази України [22, с.155].
В останні роки в літературі почали розглядатися проблеми соціальної мобілізації, яка відбувалася в ході капіталістичної модернізації Півдня і мала своїм наслідком формування нової соціальної структури, яка включала національну інтелігенцію і українську буржуазію. Розглядаються трудності і результати цих процесів на Півдні.
Віддзеркаленням успіхів українського націотворення на Півдні є розвиток тут національно- культурного руху. Аспектам історії українського культурно-освітнього руху на Півдні України на початку ХХ ст. присвятив свої дослідження А. Мисечко [23]. Організації та діяльності Катеринославської «Просвіти» та її філій і участі в цих організаціях провідних українців присвятила свою статтю Г. Швидько [24]. З'явилися наукові розвідки, присвячені історії «Просвіти» на Херсонщині [25]. Діяльність Одеської громади та її місце в українському національному русі в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. характеризує в своїй статті С. Чмир.
В другій половині 90-х років ХХ ст. була опублікована низка статей з історії освіти на Півдні України на початку ХХ ст., зокрема, автори торкалися питань про вимоги громадськості регіону українізації початкової освіти. Загальну картину національно-визвольного руху у південноукраїнського регіону на початку ХХ ст. допомагають скласти наукові статті О. Гайдай, Т. Вінцковського, А. Кучеренко та ін. [26; 27].
Після проголошення незалежності України активізувалися дослідження політичної історії Криму та Таврійської губернії в зазначений період. Спробу вийти на рівень узагальнень здійснила Т. Бикова у своїй науковій розвідці «Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини ХІІ ст. до 1917 р.)».
Вплив Першої світової війни на модернізацію України, а у її контексті - на процеси українського націотворення, залишається малодослідженим як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні. Спробу дати узагальнюючу оцінку місця Світової війни в новітній українській історії зробив Я. Грицак. Відчувши глибинний зв'язок між подіями війни та революціями у Центрально-Східній Європі, він запропонував змістити акценти у вивченні Української революції з 1917 р. на 1914 р. На його думку, для українців (як і для поляків, чехів, словаків, фінів та ін.) революція почалася не в 1917 чи 1918 році, а у 1914-ому [1, с.103]. .
Українськими істориками зроблено лише перші кроки у вивченні Першої світової війни. Можна назвати лише збірник наукових
