Якщо зробити узагальнення, то є підстави для висновку, що новітня українська історіографія розглядає практично всі основні питання, які в комплексі можуть охарактеризувати місце доби Центральної Ради в формуванні модерної української нації.

Що ж стосується періоду Української держави П.Скоропадського, то сучасна історіографія не дає чіткої відповіді на фундаментальні питання його історії. У дослідженнях консервативно- державницького спрямування Гетьманат трактується як витвір найконструктивніших верств українського суспільства, самоорганізація яких відбулась у 1918 р. До таких висновків, зокрема, дійшли ще в 20-ті рр. ХХ ст. В. Липинський і Д. Дорошенко. Переворот 29 квітня 1918 р. оцінюється цими істориками як подія величезного суспільно-політичного значення, початок конструктивного етапу визвольних змагань, «дійсного творення української державності». На думку істориків цього напрямку, влада П. Скоропадського була глибоко національною за своїм характером. За часів Української Держави були розвинуті класичні, традиційні форми українського державного життя. Одним із досягнень Гетьманату вважається його соборницький курс, який сприяв об' єднанню українських земель (у тому числі Півдня України) у межах єдиної Української Держави.

Автори народницької (уенерівської) орієнтації події в Києві 29 квітня 1918 р. оцінюють як переворот, здійснений німцями, а гетьманський період трактують як «реставровану монархію», «диктатуру русофільського забарвлення». В. Винниченко заперечує навіть сам факт існування української держави в цей період. Аналіз політики гетьманського уряду зводиться, головним чином, до згадок про каральні експедиції проти українських селян, заборони демократичних з' їздів, арешти ряду діячів лівого спрямування, «повернення старих порядків», передачі більшості урядових посад «антиукраїнським елементам», «царським чиновникам». З цих досліджень неможливо визначити, зокрема, чи була в умовах Гетьманату подолана політична ізольованість Півдня від решти української території, чи прискорилась його інтеграція в загальноукраїнський державно-політичний організм, інтенсифікувався, чи навпаки, загальмувався в цей час процес націотворення в регіоні. Напрошується висновок, що формальне перебування Півдня, як і інших регіонів, у складі «неукраїнської» Української Держави для його інтеграції до складу єдиного національно-територіального комплексу і процесу українського націотворення взагалі нічого не дало.

Ці дві полярні оцінки, які сформулювалися ще в 20-ті рр., до сих пір мають своїх переконаних прибічників. Але все частіше на сторінках наукових видань з'являються спроби уникнути однобокості. Ми поділяємо точку зору В. Капелюшного - автора історіографічного нарису української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.), який вважає, що для ґрунтовної, вичерпної характеристики Української Держави 1918 р. є недостатнім двополюсний вимір з параметрами «біле» і «чорне», бо для об' єктивної характеристики треба залучити й інші параметри. Слід говорити про позитивне і негативне, успіхи і невдачі в державотворчому процесі доби Гетьманату П. Скоропадського, уникаючи як неприйняття цієї форми державності, так і її захвалювання [38, с.161- 162].

Такий підхід виявляється виправданим і при розробці регіональної, зокрема, південноукраїнської проблематики. Але дослідники, на жаль, недостатньо часто звертаються до неї. Зокрема, можна назвати лише декілька десятків наукових статей, у яких історики досліджують окремі сюжети історії Півдня України за часів Гетьманату П. Скоропадського, побічно торкаючись деяких питань інтеграції південноукраїнських земель в Українську Державу в 1918 р.

Так, особливості гетьманського режиму на Півдні України висвітлює в своїй доповіді «Південь України в період Гетьманату: квітень - грудень 1918 р.», виголошеній на міжнародній науково- практичній конференції 6-8 вересня 1994 р. в Одесі О. Яременко [39]. Ці ідеї автор розвинув у своїй книзі «Адміністративна реформа гетьмана Павла Скоропадського».

Дані про здобутки в царині культури у південноукраїнському регіону за часів Гетьманату П. Скоропадського містяться у статтях О. Янковської [40].

В сучасній історіографії досліджуються також питання формування гетьманських військових частин у південноукраїнському регіоні у 1918 р., патріотична діяльність Українських січових стрільців і Запорізького корпусу за час їх перебування на Півдні України. Військове будівництво у регіоні в цей період досліджує В. Пархоменко. Надзвичайно цінний матеріал по Півдню України в період Гетьманату, про роль Українських січових стрільців та особисто В. Габсбурга (В. Вишиваного) в поширенні української національної свідомості в краї містить книга Ю. Терещенка та Т. Осташко «Український патріот з династії Габсбургів» [41].

Як загроза процесам інтеграції Півдня України в єдиному загальнонаціональному просторі за часів П. Скоропадського характеризується політична діяльність німецькомовної етнічної меншини. Політичні симпатії, визвольний рух та діяльність на шляху створення в регіоні власних національно- державних утворень стали об'єктом уваги як вітчизняних [42], так і закордонних дослідників [43].

Інтенсивно досліджуються проблеми соборності України в зовнішній політиці П. Скоропадського. Окремої наукової розвідки, присвяченої саме південноукраїнським аспектам цього процесу не існує. Однак це компенсується низкою змістовних загальних досліджень присвячених вирішенню проблеми кордонів з РСФРР і Румунією та проблеми Криму.

Підсумовуючи сказане про сучасні історичні дослідження південноукраїнського регіону доби П. Скоропадського, є підстави для висновку, що науковці впритул наблизилися до створення узагальнюючих праць, зокрема, до комплексного вивчення процесу націотворення, який відбувався в цей час тут.

Доба Директорії в сучасній історичній науці залишається маловивченою. До проголошення незалежності України на наукові дослідження Директорії взагалі було накладено табу. Хоча після 1991 р. заборони зникли, ситуація змінилася неістотно. Крім стислої монографії В. Яблонського в Україні не видано жодної праці, у якій би в цілісному вигляді аналізувався період Директорії. Можна говорити лише про деякі південноукраїнські аспекти історії Директорії, висвітлені в окремих публікаціях. Зокрема, в