монографії П. Захарченка «Селянський рух в Україні у контексті антигетьманського повстання (осінь 1918 р.)» містяться фрагментарні матеріали про співвідношеня соціального і національного в повстанському русі на Півдні України. В. Пархоменко, який досліджує проблему будівництва українських збройних сил періоду національно-визвольних змагань та громадянської війни 1917-1921 рр., свій виступ на науково-практичній конференції в Миколаєві у 2000 р. присвятив українським збройним формуванням Директорії УНР на Півдні України у грудні 1918 р. [44].
Окремий блок в історіографії Директорії на Півдні України становлять наукові статті, присвячені перебуванню військ Антанти на Півдні України та еволюції взаємин УНР і Антанти. Тут справді спостерігається певний прогрес. Так, стаття О. Комаренка, написана на основі неопублікованих документів архіву Гуверівського Інституту війни, революції і миру Стенфордського університету США стосується перебування військ країн Антанти на Півдні України в 1918-1919 рр. [45]. Н. Городня опублікувала у співавторстві з Б. Гончаром статтю, в якій досить повно відображаються франко- українські контакти та аналізується перебіг переговорів між Директорією УНР та французьким командуванням в Одесі у січні - березні 1919 р. [46].
Спеціальних історичних праць, присвячених дослідженню Півдня України в умовах радянських режимів 1919 і 1920 - початку 1921 рр., зокрема, їх національно-культурної політики і вирішенню питання про адміністративно-територіальну підпорядкованість регіону, в умовах незалежності не виконано.
Можна говорити лише про дослідження окремих аспектів цих питань, які розглядаються в деяких узагальнюючих працях, присвячених аналізу політичного статусу України в контексті реалізації більшовицької моделі централізованої держави (1918-1920-ті рр.), впровадженню радянського режиму в українському селі, повстанському рухові на Півдні.
Ряд досліджень, включно з монографією В. Горака, присвячено повстанню отамана Григор'єва, яке відбулося у південноукраїнському регіоні [47]. Окремо слід виділити позначені романтичною спрямованістю праці Р. Коваля, у яких висвітлюються маловідомі сторінки селянського повстанського руху в районі Холодного Яру, на Київщині, Херсонщині, Єлисаветградщині.
Історії повстанського руху селян на Півдні України присвятив свої дослідження Ю. Котляр. В своїх працях він визначає напрями і типологію повстанського руху селян Південної України у 19191920 рр., окрему увагу зосереджує на селянських формуваннях державного типу на Півдні України, таких як Висунська і Баштанська республіки [48].
Майже всі праці, присвячені селянському антирадянському рухові на Півдні, вказують на притаманні йому соціальні й національні мотиви, що свідчить про зростання національної свідомості селянства Півдня України. А це, у свою чергу, вказує на продовження в складних умовах війни націотворчого процесу.
Політика білогвардійських урядів А. Денікіна і П. Врангеля щодо України довгий час зображувалася в історичній літературі у виключно темних тонах. В останні роки ситуація стала змінюватися. Вийшла низка публікацій узагальнюючого характеру. Перш за все, це стаття Д. Табачника «Українська Держава і Біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу». В статті автор наголосив на тому, що протягом 1918-1920 років було непоправно втрачено кілька можливостей для взаємовигідного та взаєморятівного стратегічного альянсу між українськими національними силами і російським білогвардійським рухом [49, № 8, с.74].
Пошуку шляхів вирішення «українського питання» в «білому» Криму присвятив свій виступ на міжнародній науковій конференції «Революція і Громадянська війна 1917-1920 років: нове осмислення» А. Голуб. Перебіг переговорів представників української влади з «Урядом Півдня Росії» в 1920 р. опинився в центрі уваги Г. Гаврилюка [50]. В 1995 р. вийшла книга канадсько-українського автора А. Процика присвячена дослідженню національної політики Добровольчої армії в Україні [51].
Махновський рух, який регіонально був пов'язаний з Півднем України, з кінця 80-х рр. ХХ ст. став предметом особливої уваги істориків. Однак, ставлення Н. Махна та його оточення до української ідеї спеціально не досліджувалося. Виключення становлять лише статті В. Чопа «Українське питання в ідеології махновського руху» й «Союз і змова: обставини підписання і розриву військово-політичної угоди РПАУ (махновців) та УНР (вересень 1919 р.)» [52]. Доброякісне дослідження національного аспекту махновського руху зробив Ф. Сисин [53].
Таким чином, питання про характер махновщини - наймасовішого в ХХ ст. селянського руху в Європі, його ролі в українському націотворенні, так і залишається нерозв' язаним.
Підсумовуючи сказане, можна погодитися з висновком, що сучасний читач справді не може поскаржитись на відсутність конкретних історичних досліджень окремих аспектів минулого Півдня України ХІХ - початку 20-х рр. ХХ ст. Проведена значна археографічна робота, в результаті якої в науковий обіг введена величезна кількість історичних джерел, які в радянські часи були недоступні дослідникам і читачам. Проблематикою Півдня займається велика група істориків. Але внаслідок їх дослідницької діяльності сформувалася відчутна диспропорція між фактологічними і узагальнюючими працями. На прикладі історіографії Півдня України підтверджується висновок, який сформулював в середині 90-х рр. Я. Грицак: «Наукова активність цієї групи істориків (маються на увазі автори фактологічних праць. - Авт.) спрямована на відновлення того стану в історичній науці, в якому вона перебувала перед радянськими репресіями» [1, с.5]. Мозаїка локальних процесів і подій в регіоні, описаних істориками, поки що не створює достатньо чіткої і цілісної картини. Для того, щоб ця картина виникла, необхідні узагальнюючі праці.
На наш погляд, час для узагальнень настав. Як ніколи раніше, сьогодні перед істориками стоїть нагальне завдання: з урахуванням вже досягнутого, з опорою на сучасні теоретичні підходи, проаналізувати, як південноукраїнський регіон поступово перетворювався на інтегровану частину українського національно-територіального простору, як в
