Кремль будував радянську державу саме у такій формі, "щоб справитися з українським визвольним рухом не тільки за допомогою сили, але й демагогією. Та в Кремлі завжди відчували потенціальну небезпеку цієї форми державності.

Террором 1933-го і 1937-го років кремлівські можновладці надовго відсунули небезпеку розпаду Радянського Союзу. Але в добу системної кризи радянського комунізму ця небезпеку не тільки знову проявилася, але й реалізувалася. Сфокусування державного терору сталінської доби на громадянах України або на українцях, які могли б стати громадянами України (мова йде про Кубань), позначилося навіть через багато десятиліть. На переламі 80-90-х рр. ініціаторами спрямованого проти Кремля руху виявилися не українці, а громадяни Російської Федерації, тобто представники державоутворюючої нації" [4, с. 93].

Автор звертається до Римського статуту Міжнародного кримінального суду (2003 рік), який кваліфікує злочини проти людяності як дії пов'язані із свідомим нападом на цивільне населення (у формі вбивства, винищування, поневолення, депортацій, ув'язнення та ін.) Професор Кульчицький приходить висновку, що "всі ознаки злочину проти людяності простежуються в подіях 1932-1933рр. Зрозуміло, однак, що будь-яка інша кваліфікація терору голодом за наявності поняття геноциду не може нас задовольнити.

Український народ слід сприймати не тільки як етнос, але й як політичну націю, а Україну - не як територію, на якій живуть українці, а як країну. Якщо так підходити до подій 1932-1933 рр. то ми повинні визнати геноцидом терор голодом, застосований проти українців в УСРР і на Кубані під виглядом хлібозаготівель" [4, с. 95].

Як доказ аргументів-доказів геноциду голодом в українців, професор Кульчицький використовує документи, які виходили від керівництва ЦК ВКП(б) та КП(б)У. Перш за все Сталіну необхідно було визначити ворога. Тому природне небажання селян працювати в колгоспах даремно кваліфікувалось як "куркульський саботаж". Небажання місцевих компартійно-радянських працівників вибивати хліб у голодуючих селян кваліфікувалось як "зрада". Заходи боротьби з такого роду "шкідниками" накреслювала "Директива ЦК КП(б)У секретарям обкомів партії". Ця директива вимагала негайно виключати із партійних лав "зрадників, висилати їх на Північ, ув'язнювати на тривалі терміни, розстрілювати. Цією директивою українське партійне керівництво націлювало місцевих керівників виконувати настанови надзвичайних хлібозаготівельних комісій - Молотова в Україні, Кагановича - на Кубані. "Прийняті до виконання інструкції були продиктовані Сталіним і зводилися до терору голодом", - приходить до висновку історик. Далі у цьому зв'язку, С. Кульчицький звертається до рішення бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) по питанню "Про хід хлібозаготівель і сівби по районах Кубані". В унісон цьому рішенню 10 кубанських районів були занесені на "чорну дошку": протягом короткого терміну звідти було вивезено все зерно і майже все продовольство. 18 листопада під тиском Молотова було прийнято постанову ЦК КП(б)У, 20 листопада РНК УСРР, майже ідентичне за змістом і тотожною назвою "Про заходи до посилення хлібозаготівель". Головним пунктом українських і кубанських постанов було запровадження натуральних штрафів" [4, с.96]. Колгоспам, колгоспникам і одноосібникам, які заборгували хліб державі, накидали додаткові завдання по м'ясозаготівлям у розмірі 15 - місячної норми і по заготівлях картоплі в розмірі річної чи дворічної норми [4, с.96].

Сталін 27 листопада, виступаючи на об'єднаному засіданні ПБ ЦК і президії ЦКК ВКП(б), заявив, що Україна і Кубань приховують зерно у ямах, саботують хлібозаготівлі і загрожують голодом робітничому класу [4, с.96].

Сталінську телеграму від 1 січня 1933 року, надіслану українським керівникам, проф. Кульчицький характеризує її зміст як "увесь Тридцять третій рік" [4, с.97]. Телеграма жорстко попереджувала про необхідність здавати хліб, у противному разі в хід підуть обшуки і з наступною відповідальністю приховувачів хліба, передбаченою постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року. До того ж у кого не знайдуть хліб, заберуть інші харчі тривалого зберігання. Автор звертає увагу: "забирали не тільки зерно, м'ясо з салом і картоплю, як передбачалося партійно-державними постановами. Забирали буряки, горох, фасолю, пшоно, цибулю, фруктову сушню, і все інше, чим селяни запасалися до наступного урожаю" [4, с.98].

Таким чином, проф. Кульчицький головним чинником у визнанні голоду 1932-1933 рр. в Україні геноцидом вбачає національний аспект. Вище політичне керівництво СРСР прагнуло завдати превентивного удару українцям, попередити можливість здійснити конституційне право виходу із СРСР.

Юрій Брязгунов стверджує, що голодомор зафіксований у місцях компактного проживання українців в РРФСР: "Саме у повітах і волостях Центрального Чорнозем'я, Кубані, де віками проживали потомки українських переселенців, зафіксовані факти масового голоду" [15, с.126]. Досить складною видалась ситуація у південни районах ЦЧО - в Розсошанському, Ольховатському, деяких інших, де компактно проживали потомки українських козаків. Як доказ автор аналізує динаміку хлібозаготівель. Так, в 1932 році Розсошанський район зобов'язали здати 12 850 т зерна, у 1,8 рази більше від попереднього року. В Ольховатському районі підрахували: навіть при умові здачі державі зерна, отриманого колгоспниками на ці мізерні