Роботу В.Ю. Скалона певною мірою можна вважати офіційною точкою зору на діяльність Селянського банка. Автор цікавився економічним життям країни, крім того, багато років служив у центральному правлінні Селянського банку, із самого започаткування в 1871 р. був членом комітету сільських позичково-ощадних і промислових товариств, де працював понад 15 років. Він переважно цікавився проблемами Селянського поземельного банку на початку ХХ ст. і його реформуванням, характеризуючи чинники, що призвели до цих реформ, окремо зупинявся на особливостях і непослідовності урядової політики після реформ 60-х рр. ХІХ ст., коли фактично уряд не займався аграрним питанням. Більше того, посилаючись на інші роботи, автор зазначав, що в 70-ті рр. ХІХ ст. тема малоземелля фактично була під негласною, а іноді і під гласною забороною. Як приклад, наводилися відомості про заборону статей на цю тематику, що започаткував на початку 80-х рр. ХІХ ст. міністр внутрішніх справ граф Ігнат'єв [14.-С.44-45].

Негативну оцінку діяльності банку представляє собою робота П.М. Семенова та графа О.О. Салтикова. Ці діячі закидали те, що він займається "ліквідацією вікових культурних маєтків і передачею їх в руки селян, які неминуче знижують цю культуру і самі, не збагачуючись, допомагають лише торговцям через випуск на біржу колосальної кількості паперових іпотечних цінностей". На думку авторів, банк підтримує в селянах небезпечну думку про те, що вся земля рано чи пізно відійде до селянства, він працює без системи та "нівечить селян безповоротними позиками у скрутні часи". Автори пропонували підвищення відсотків за позику та більш жорстких вимог до забезпечення закладу, для того, щоб селяни постійно боялись втратити куплену землю: це, на їхню думку, призведе до своєчасних виплат за кредитом [15]. На щастя, такі вимоги були поодинокими, переважали погляди про полегшення кредиту з банку.

1895 року в Санкт-Петербурзі була надрукована робота, де проводилося детальне порівняння діяльності двох міністрів фінансів - М.Х. Бунге (1881-1886 рр.) та І.О. Вишеградського (18871892 рр.), не на користь останнього. Робота написана добрим літературним стилем. Анонімний автор ("старий професор") у цілому позитивно оцінював діяльність Селянського поземельного банку в період правління М.Х. Бунге, а в період його наступника, на думку дослідника, діяльності банка не надавалося належної уваги, більш того, заклад зменшує свої операції [16.-С.18,78].

Цього ж періоду виходить у світ брошура відомого економіста, автора "Нарисів розвитку кредитних установ в Росії" О.М. Гур'єва. Діяльність закладу за десять років він оцінював негативно, оскільки зі своїм основним завданням - допомога селянам купувати землю - не справлявся (селяни придбали самостійно у двічі більше землі). Основними причинами негараздів автор вважав відсутність попередньої перевірки, високі ціни на землю, високі відсотки, відсутність системи, яка б допомагала стягувати гроші із селян, що "не розуміють, не доросли" до необхідності сплачувати відсотки [17.-С.37-40].

У період революції 1905-1907 рр. з'являється робота М.Я. Герценштейна, професора Московського сільсько-господарчого інституту, присвячена вирішенню аграрного питання та ролі у цьому процесі Селянського банку. Автор наголошував на тому, що завдяки банку вирішити проблему малоземелля неможливо [18.-С.61].

Дуже докладне дослідження проблеми було зроблено О.М. Заком у його роботі, що була повністю присвячена Селянському поземельному банку за період 1883-1910 рр. Зауважував, що діяльність банку фактично до змін у його статуті в 1905 р., була спрямована скоріше на допомогу землевласникам, ніж селянам [19.-С.561].

У суспільстві переважало негативне ставлення до можливості досягти серйозного задоволення земельного нестатку селянства за допомогою добровільних угод продажу землі між селянами та землевласниками, і купівлі маєтків за рахунок власного капіталу Селянського Поземельного Банку; і висувався принцип примусового відчуження приватних земель: ця вимога наявна в більшості програм "прогресивних партій". Відбувався спір між представниками Думи, що виступали за відчуження приватних земель, у першу чергу, дворянства - з однієї сторони, та з другої - урядом і більшістю дворянства, які відстоювали недоторканість приватної власності, а також сподівались на розширення операцій Селянського Поземельного банку.

"Вихід" з ситуації був знайомим ще Олександру Македонському, що розрубив Гордіїв вузол: уряд розпустив Думу і розпочав реформи, що згодом дістали назву столипінських.

Таким чином, можна констатувати, що серед сучасників переважали негативні оцінки діяльності Селянського поземельного банку. Прихильники надання селянам допомоги для придбання землі помічали лише повільний розвиток операцій цієї установи, а їхні опоненти, навпаки, твердили, що вжиті банком заходи шкідливі для сільського господарства в цілому. Варто відзначити те, що функціонування жодної з кредитних установ Російської імперії не викликало такого бурного обговорення у суспільстві. Притому майже кожен автор, який висловлював свою думку з цього приводу, мав власні погляди щодо цілей, завдань та організації роботи зазначеного банку. У цьому, на нашу думку, і криється основна причина гострої критики на адресу Селянського поземельного банку в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст., хоча в тодішній ситуації розраховувати на швидкий успіх діяльності подібної установи було неможливо.

Джерела та література

Слабченко Т. До історії аграрних криз на Україні ХІХ ст. // Записки Одеського наукового при У. А. Н. товариства. Секція соціально-економічна. - Одеса, 1927. - Ч. 2.

Невзорова О. Аграрне питання