З. В. Нечипоренко

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ (УКРАЇНІЗАЦІЇ) В УСРР: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВИВЧЕННЯ

Зі здобуттям Україною незалежності у дослідженнях, присвячених коренізації в УСРР 1920-30-х років, сталися помітні зрушення: сучасні можливості дослідників у доступі до джерел якісно відрізняються від тих, що були раніше, за радянського періоду. Ці та інші фактори започаткували сучасний період у вивченні регіональних особливостей політики коренізації (українізації) в УСРР (90-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.). Інтенсивність опрацювання теми зумовила нагромадження нового історіографічного матеріалу, який потребує осмислення, окреслення перспектив. Автор запропонованої статті ставить за мету проаналізувати (в межах публікації) сучасний стан та перспективи дослідження питань, пов'язаних із політикою коренізації (українізації) в УСРР.

Піонерною, на наш погляд, у цьому відношенні стала серія робіт В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького, присвячена таким замовчуваним раніше сюжетам, як діяльності інтелігенції в добу українізації, сталінізму і українській інтелігенції, соціальному портрету та історичній долі української інтелігенції у 1920-х - 30-х роках [1, с.176]. Політичні портрети діячів цього періоду охарактеризовано в роботах Р. Пирога, Ю. Шаповала, І. Кошелівця, В. Мельниченка [2, с.159] та інших. Завдяки цим дослідженням у фокусі вивчення вітчизняних істориків постала людина (індивідуальність, особистість), а не колектив. На порядок денний новітньої української науки були поставлені питання гуманізації наукового знання, його деполітизації, соціальної орієнтованості. Поряд із цим пожвавилася увага дослідників і до національних спільнот України доби коренізації - починаючи з титульної нації, тобто українців, і закінчуючи найменш чисельними етнічними групами. Частина праць, які з'явилися у 90-х рр. ХХ ст., була присвячена українцям і українізації поза межами УСРР.

У зв'язку з цим, а також із комплексом інших, маловивчених проблем української етнонаціональної історії, актуалізувалися і краєзнавчі дослідження коренізації. Одним із перших регіональних дискурсів національної політики більшовиків 1920-30-х рр. стали роботи С. Гусєва і М. Цобенко, Д. Білого, О. Данильченка, М. Дементьєва і М. Тимошенко та інші [3, с.60-67].

У 1991 - 2005 рр. значно розширилося коло питань, присвячених національній політиці радянської влади в 20 - 30-х рр. ХХ ст. в УСРР, що досліджується. Предметом вивчення стали такі аспекти проблеми, як сутність українізації, її періодизація. Загальнотеоретичні положення знайшли відображення у роботах В. Даниленка [4, с.145-151], Я. Верменич, А. Слюсаренка і Л. Нагорної [5, с.160-170], В. Масненка [6, с.218-244], Г. Єфіменко [7, с.51-66]; питання історіографії досліджує І. Ващенко [8, с.113-122]; українізацію профспілок - П. Бондарчук [9, с.182-201]; українізацію преси - О. Коляструк [10, с.150-156].

Поряд із дослідженнями, які присвячені загальнополітичній канві коренізації в Україні, з'явилися роботи, що стосуються детального висвітлення інших коренізаційних процесів: в освіті і науці [11, с.292]; культурно-мистецькому житті [12, с.186-190]; армії [13, с.160].

Також з' явилося чимало робіт, присвячених багатьом питанням, що значно деталізують участь різних державних структур у політиці українізації. Серед них, наприклад, праця Ю. Шаповала "ҐПУ- НКВД як інструмент антиукраїнізації в 20-30-ті роки" [14, с.57-72]. В ній автор справедливо зауважив, що для В. Леніна, як витонченого політичного прагматика, ідея державності України не була прийнятною по своїй суті, а лише по формі, як вимушена поступка, оскільки більшовицька влада в Україні була антиукраїнською силою. Однак, сповідуючи гнучку тактику, В. Ленін виступав за співпрацю з тими політичними силами, які серйозно обстоювали ідеали "українізації" [14, с.57]. Органи ГПУ ж, на думку Ю. Шаповала, за ініціативи передусім Й. Сталіна, взяли активну участь у кампанії по створенню непривабливого образу "коренізації" (а відтак і "українізації") [14, с.59].

Неодноразово в історичній літературі зустрічаються спроби пов'язати процес згортання українізації з голодомором 1932-1933 рр. в українському селі, адже, очевидно, що вони збіглися у часі. На початку 1990-х рр. автори робили це обережно [15, с.51-63]. На сучасному етапі внутрішній взаємозв'язок штучно впровадженого владою голоду в Україні і боротьби її з націонал-комуністами - послідовними борцями за українізацію - практично не викликає сумнівів. Як зазначає Г. Єфіменко, у другій половині лютого 1933 р. Й. Сталіну стало зрозуміло, що "головних винуватців невдалих хлібозаготівель та голоду 1932-1933 рр. треба шукати серед прихильників Скрипника" [16, с.32].

Не можна не відзначити і роботи, автори яких географічними межами своїх студій обрали регіональний вимір коренізації в Україні. На регіональних особливостях національної реформи більшовиків серед нацменшин Півдня України, зокрема на боротьбі з неписьменністю, зосередив увагу О. Данильченко [17, с.74-88]. Дослідник слушно відзначив, що "сама лише наявність десятків етнічних груп з різною чисельністю та рівнем розвитку культури й, зокрема, письменності дорослого населення, все розмаїття мовних і в цілому національно-культурних особливостей кожної з них у повсякденній практичній роботі створювали, особливо на початковому етапі, значні, часом майже нездоланні труднощі" [17, с.75]. Автор наголосив також на двох факторах, що, на його думку, перешкоджали ліквідації неписьменності на початку 1920-х рр. Одним із них була післявоєнна господарська розруха, а другим - голод 1921-1923 рр., який особливо позначився на південних регіонах України.

Варто погодитися з І. Соболь, котра, досліджуючи конфлікт 1926 р. батьків-росіян із Миколаївською інспектурою народної освіти щодо примусової українізації міської школи № 15, слушно зауважила, що такі українофоби ("із числа місцевих росіян і зрусифікованих українців") слугували своєрідною "п'ятою