Колман Х. Дж.

Воспоминания миссионера: Д.И. Боголюбов и внутренняя миссия Русской православной церкви в ХІХ - в начале ХХ вв.

Эта статья исследует историю так называемой внутренней миссии Русской православной церкви в поздней имперской России сквозь призму воспоминаний одного из ее ведущих анти-сектантских миссионеров - Д.И. Боголюбова. Внутренняя миссия была чрезвычайно спорна, часто изображена как полицейская рука церкви. Все же мемуары Боголюбова непосредственно обнаруживают побуждения и борьбу миссионеров, засвидетельствов, что они видели свое назначение, как что-то вроде славянофильского движения "хождения в народ", отличное от социального контроля. Поскольку Боголюбов стремился воплотить свое богословское учение на практике, он неожиданно столкнулся с глубокими вопросами о природе русской душы и роли церкви в российском обществе. Ключевые слова: Д.И. Боголюбов, воспоминания, Русская православная церковь.

Coleman H. J. Memoirs of a Missionary: D.I. Bogoliubov and the Russian Orthodox Church's Internal Mission in the 19th and early 20th Centuries

This article examines the history of the so-called "internal" mission of the Russian Orthodox Church in late imperial Russia through the lens of the memoirs of one of its leading anti-sectarian missionaries, D.I. Bogoliubov. The internal mission was highly controversial, often reviled as the police arm of the church. Yet Bogoliubov's memoirs reveal the motivations and struggles of the missionaries themselves, suggesting that they saw their enterprise as a sort of Slavophile "going to the people" movement, rather than an exercise in social control. As Bogoliubov sought to put his theological training into practical practice, he unexpectedly confronted deep questions about the nature of the Russian soul and the role of the Church in Russian society. Key words: D.I. Bogoliubov, memoirs, Russian Orthodox Church.

М. В. Дєдков

ДЖЕРЕЛА ДО ВИВЧЕННЯ ІСТОРІОГРАФІЇ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ 1920-х - ПОЧАТКУ 1930-х років

Дослідження проблеми національно-культурних процесів у 20-30-ті роки ХХ ст. в умовах незалежності України зазнало певного ренесансу і продовжує привертати увагу дослідників. Це змушує з'ясувати наявний історіографічний доробок з тим, щоб окреслити коло аспектів проблеми, які потребують вивчення. У зв'язку з цим варто визначитися, на яких же джерелах може ґрунтуватися така робота.

Історіографічні дослідження, як і будь-які інші, можуть виконати своє функціональне призначення лише тоді, коли ґрунтуються на репрезентативній джерельній базі. До історіографічних джерел відносять ті, які містять відомості про розвиток історичних знань, напрямки їх збагачення [1, с.26]. Оскільки дані про культурні процеси мають комплексний характер, то їх носіями є не тільки праці, які містять історичні знання, але й праці, що відображають «галузевий» аспект вивчення культури: наукознавчі, літературознавчі, мистецтвознавчі.

Окремі аспекти джерельної бази історіографії національно-культурних процесів розглянуто в публікаціях В.Я.Білоцерківського [2], І.В.Ващенка [3], М.В.Дєдкова [4]. Однак, у них заторкуються тільки окремі складові цих процесів або лише окремі періоди формування джерельної бази історіографії проблеми, проте цілісного, комплексного та всебічного дослідження немає, саме чому й присвячена ця стаття

Враховуючи особливості теми дослідження, а також беручи до уваги, що універсальної системи класифікації історіографічних джерел не існує, в основу систематизації покладено видовий принцип.

Керуючись ним, можна виділити 7 основних груп джерел з історіографії культурних процесів в Україні: 1) документальні джерела; 2) узагальнюючі історичні праці; 3) монографічні дослідження; 4) довідкова, науково-популярна і навчальна література; 5) джерельні публікації; 6) матеріали наукових конференцій; 7) критико-бібліографічні публікації.

Отже, до першої групи належать документальні джерела. Це офіційні документи органів державної влади і законодавчі акти, декрети і постанови уряду, рішення Комуністичної партії. Документальні джерела за своїм змістом, інформаційними можливостями і службовим призначенням умовно можна розділити на дві підгрупи. Першу складають документи, які безпосередньо відображають розвиток історичних, культурологічних, мистецтвознавчих та інших досліджень. Їх історіографічне значення полягає в тому, що вони відображають ідеологічні настанови суспільствознавцям, які змушені були дотримуватись офіційних оцінок, викладених у директивних документах. Зокрема, це постанови ЦК КПРС і ЦК КПУ.

До другої підгрупи відносяться документи, що віддзеркалюють державну політику в сфері культурних відносин.

Програмові документи Комуністичної партії, резолюції її з'їздів і конференцій, пленумів ЦК, постанови політбюро та оргбюро, рішення місцевих органів, у тому числі й ЦК КП України, обкомів, міськкомів та райкомів партії, документи їх національних утворень, які функціонували в 20-х - на початку 30-х років ХХ ст., мали статус директивних, тому стосувалися і представників суспільних наук. Вони були зобов'язані коментувати ці документи, доводити, що їх підґрунтям є твори засновника партії В.І.Леніна, переконувати у їх актуальності і справедливості, обґрунтовувати ними основні положення своїх праць.

Значний обсяг документальних джерел, в яких міститься фактичний матеріал щодо культурного розвитку суспільства, вміщений в опублікованих стенограмах і протоколах з'їздів Комуністичної партії, партійних конференцій, пленумів ЦК, збірниках постанов і рішень уряду. У 1920-ті роки вийшли друком стенограми ІХ, Х, ХІ з'їздів, І, П конференцій КП(б)У [5]. Але стенограма ХП з'їзду РКП(б) (1923 р.), який прийняв рішення щодо внесення змін до національно-культурної політики більшовиків, що була задекларована як політика коренізації, вийшла друком лише у 1968 році, а стенограма секції ХП з'їзду РКП(б) з національного питання була опублікована тільки у 1991 р. [6]. Стенограма УП конференції КП(б)У (1923 р.), під час якої