ст.» [17]. До нього, зокрема, до розділу II «Національно-культурні процеси в Українській РСР», включено документи і матеріали, які висвітлюють статистичні дані, публікації преси, державні акти УРСР, що відбивають ідейно-політичну боротьбу в сфері національної політики та її практичної реалізації. Причому упорядники «...представляючи документи доби політики коренізації (українізації), ... прагнули показати взаємозв'язок і взаємообумовленість як процесу дерусифікації державного й громадського життя Української РСР і духовного відродження національних меншин, що в силу різних обставин став можливим у 20-х роках, так і його згортання, а потім і тотального наступу партійно-бюрократичного режиму на національні мови, культури, традиції та їх нищівне поруйнування» [17, с.5].
У 1997 році вийшов двотомний довідник «Національні процеси в Україні: історія і сучасність». У його другій частині міститься значний масив документів і довідкових матеріалів щодо процесів, які відбувалися в культурній сфері життя суспільства [18].
Значний обсяг неопублікованої документальної інформації містять архівні фонди, зокрема, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), державних архівів областей України, м. Києва. Зокрема, важливу інформацію про коренізацію (українізацію), книгодрукування, шкільництво, сфери вжитку української мови, культурно-освітню діяльність зосереджено в архівних фондах Народного комісаріату освіти УСРР (Ф.166) і Державного видавництва України (Ф.177) ЦДАВО України. Найбільший масив документів щодо розвитку культурно-освітнього життя національних меншин сконцентрований у фонді Центральної комісії нацменшин при ВУЦВК (Ф.413).
Провідне місце серед історіографічних джерел належить другій групі - науковим працям узагальнюючого характеру. Їх особливе значення визначається синтетичним характером, широкими географічними або хронологічними межами дослідження, широкою палітрою джерельної бази, узагальненням тенденцій розвитку історичної науки.
Цілий ряд аспектів національно-культурних процесів відображений у багатотомних працях з історії УРСР, Історії міст і сіл УРСР, нарисах історії Компартії України, обласних партійних організацій [19]. Їх значення певною мірою знівельовано штучними прогалинами і не завжди адекватними оцінками та висновками.
З узагальнюючих праць, виданих у період незалежності України, найбільшу увагу привертає двотомна історія України під редакцією академіка НАН України В.А.Смолія [20]. У ній викладено справді нове бачення (у відповідності до заявленої другої назви) багатьох проблем історії України, в тому числі й тих, що стосуються національно-культурних процесів.
Осягненню загальних тенденцій національно-культурних процесів сприяють і інші узагальнюючі праці цього періоду [21].
Третя група історіографічних джерел - монографічні дослідження, які загалом є основним каналом розвитку науки і, зокрема, найбільш поширеним видом історіографічних джерел.
У період 60-80-х рр. ХХ ст. з'явився ряд монографій радянських авторів, у яких заторкувалися окремі аспекти або проблема культурного будівництва як складова загального процесу будівництва соціалізму під кутом зору керівної ролі КПРС, формування системи партійно-державного керівництва розвитком культури [22].
Із видань періоду незалежності України привертає увагу книга «Національна культура в сучасній Україні», в якій актуальні проблеми розвитку сучасної української культури розглядаються в контексті процесу державотворення, духовного відродження з урахуванням уроків минулого та сьогодення [23].
Сучасними підходами до постановки проблем, високим рівнем виконання дослідження відрізняються також монографії В.М.Даниленка, Г.В.Касьянова, С.В.Кульчицького, Л.М.Новохатька [24].
До монографій за своїм джерельним значенням можна віднести і наукові статті в тематичних збірниках, журналах, наукових записках і вісниках університетів [25]. Їх історіографічна цінність зумовлена чітко окресленим проблемним характером, узагальненням фактичного матеріалу, високим ступенем оперативності введення до наукового обігу напрацьованого доробку, створенням підґрунтя для подальшої підготовки монографій.
Джерела четвертої групи - довідкова, науково-популярна і навчальна література [26]. Особливістю цього різновиду джерел є специфіка їх створення і характер викладу матеріалу. По-перше, навчальні посібники і науково-популярна література акумулюють досягнуті на момент їх створення результати наукових досліджень; по-друге, їм притаманна особлива форма подання фактичного матеріалу і висновків. Через це вона займає проміжне місце між науковими і науково-популярними виданнями.
До цієї ж групи джерел належать науково-популярні книги, брошури, статті в науково-популярних часописах і газетах.
Специфіка енциклопедичних та довідкових видань як історіографічних джерел полягає в тому, що вони відображають найновіший доробок у різних галузях науки у визначенні понять, термінів, категорій. Порівнюючи зміст статей, навіть за їх наявність чи відсутність у такій літературі радянської [27] та пострадянської [28] доби можна простежити політичні, ідеологічні та теоретичні принципи, за якими вона створювалась.
П'ята група - матеріали наукових конференцій, семінарів, які були присвячені національно- культурним процесам у цілому або їх окремим аспектам [29].
Шоста група - критико-бібліографічні видання, зокрема бібліографічні покажчики, книжкові огляди, рецензії [30]. Якщо покажчики акумулюють інформацію про видання з проблеми і полегшують їх пошук, то рецензії дозволяють співставити різні погляди на одну й ту саму наукову працю, виявити характер ставлення до неї у суспільстві.
Сьома група - публіцистичні твори, опубліковані як в збірниках, журналах, газетах, так і окремими виданнями. Мова йде про публікації державних, партійних і громадських діячів щодо національно-культурних процесів. Особливо слід відзначити статті наркомів освіти 1920-х років: Г.Ф.Гринька, В.П.Затонського, О.Я.Шумського, М.О.Скрипника. Їх виступи, промови, доповіді друкувалися в газетах, журналах, видавалися окремими брошурами і навіть збірниками праць [31].
Таким чином, проведений аналіз засвідчує, що дослідження історіографії національно-культурних процесів 1920-х - початку 1930-х років в Україні ґрунтується на об'ємній та різноманітній джерельній базі, що включає всі основні групи носіїв історіографічної інформації. Комплексне використання цих джерел дозволяє простежити зародження, розвиток і збагачення знань про національно-культурні процеси в