Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





М

М.В. Стопчак

ІСТОРІОГРАФІЯ ПЕРШОГО ЗИМОВОГО ПОХОДУ АРМІЇ УНР

Історія визвольних змагань українського народу доби Директорії позначена цілою низкою драматичних подій, однією з яких стала Листопадова катастрофа 1919 р. на українському фронті. Вона, за висловом І. Мазепи, мала згубні наслідки для подальшої української боротьби [1.-С.474].

Незважаючи на тимчасові перемоги над Добровольчою армією А. Денікіна, укладання перемир'я з польським військовим командуванням та підтримку директоріанського уряду повстанським отаманом Н. Махно, українська армія виявилась не в змозі утримувати наступ більшовицьких військ. Насамперед давалися взнаки політичні розбіжності між уенерівськими та галицькими лідерами. Після двох безуспішних військових нарад у Вінниці (28 жовтня) та Жмеринці (4 листопада) вищого командування Дієвої армії УНР та УГА за участю членів Директорії С. Петлюри та Є. Петрушевича стало зрозумілим, що галицьке командування націлене на перехід на бік Добровольчої армії з метою врятування УГА від епідемії тифу. Український фронт опинився під загрозою ліквідації. Є. Петрушевич 12 листопада 1919 р. висловився за угоду з А. Денікіним і, віддавши наказ про довершення цієї справи, виїхав до Відня. Дієва армія УНР під тиском Добровольчої армії змушена була відступити, і на лінії Проскурів - Старокостянтинів - Шепетівка фронт було ліквідовано [2.-С.129].

У своїй праці "Україна в огні і бурі революції" І. Мазепа підкреслює, що Листопадова катастрофа стала початком поразки української революції, оскільки Дієва армія саме після неї в страшних умовах "загальної руїни вела ще півроку героїчну боротьбу в ворожому запіллі (Зимовий похід), але це вже був тільки славний кінець революційно-визвольних змагань українського народу власними силами" [1.-С.474].

Після кількаденних нарад у Новій Чорториї і пошуків варіантів виходу з кризового становища український провід все більше схиляється до переходу до партизанських форм боротьби за незалежність України. У ці дні відбуваються спільні засідання представників уряду та вищого командування армії УНР. Незважаючи на те, що залишки української армії були оточені з усіх боків (у Шепетівці - поляки, у Старокостянтинові -денікінці, Бердичеві - більшовики) дилема: капітуляція

або боротьба, була вирішена на користь останньої [2.-С.130]. Уряд УНР за участі командуючих військових формувань 6 грудня 1919 р. прийняв рішення розпочати партизанський рейд у запіллі ворога і рушив через денікінські та більшовицькі тили по Україні. При цьому урядовці, які були делеговані до кожної дивізії як політичні референти, повинні були здійснювати зв'язок із Радою міністрів УНР та проводити політичну роботу серед українського населення в запіллі. Зимовий похід став спробою розпочати новий етап збройної боротьби за державну незалежність України. Звертаючи увагу на його важливе для УНР значення, І. Мазепа зазначав, що "Зимовий похід був найвищою точкою організаційної акції, на яку спромоглося в той час (після листопадової катастрофи 1919 р.) наше громадянство" [1.-С.503].

Метою пропонованої статті є вивчення розмаїтих оцінок українських вчених цієї важливої наукової і політичної проблеми, аналіз суперечливих сторін походу. Поставлено також завдання визначити ті питання, які досі були поза увагою дослідників та потребують подальшого висвітлення у вітчизняній науковій літературі.

В українській історіографії проблема Зимового походу привертала увагу багатьох дослідників. Ці події знайшли своє відображення у спогадах та наукових розвідках насамперед учасників Зимового походу, перші з яких побачили світ у часописі "Око", який видавався у таборі українських військовиків, інтернованих у Калиші - "Зимовий похід", "Значіння Зимового походу" [3; 4].

У 1920-1930-х pp. з'явилася низка праць і мемуарів, присвячених Зимовому походу. Переважна більшість них була написана безпосередніми учасниками рейду. У публікаціях М. Битинського "Во ім'я вірності, честі і слави (У 15 річницю Зимового походу)", Д. Паліїва "Зимовий похід", П. Певного "За волю і державність. Похід українських армій в запілля ворога з 5 грудня 1919 року по 5 травня 1920 p.", В. Трутенка "3-я Залізна дивізія з початку Зимового походу", Ю. Тютюнника "Зимовий похід 1919 - 1920 pp.", П. Феденка "Фермент нації (3 приводу роковин походу 6.XII. 1919 - 6.V.1920)", В. Филоновича "Зимовий похід", Г. Чижевського "Коротка історія 3-ої Залізної дивізії" висвітлюються різні етапи Зимового походу [5-12].

У цей же час були опубліковані і більш ґрунтовні праці, авторами яких були провідні військові діячі та науковці. Серед них насамперед слід виділити монографії О. Доценка "Зимовий похід", Б. Монкевича "Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців", М. Омельяновича-Павленка "Зимовий похід", а також колективна монографія "Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.)" за редакцією І. Крип'якевича й Б. Гнатевича і збірник "Зимовий похід. 6.ХП.1919

6.ХП.1924" [13-17]. У більшості праць розкривається перебіг рейду, з'ясовуються маловідомі факти, подається перелік військових формувань та їх командирів тощо. Як зазначає у своїй книзі командуючий Дієвою армією УНР, керівник партизанського рейду у ворожому запіллі М.Омельянович-Павленко, на момент початку Зимового походу чисельність армії становила близько 10 тис. бійців, з яких понад 75% були поранені або хворі. Він також зазначає, що обрана форма рейду дозволяла у певний етап перетворити напівпартизанські формування у регулярні. З огляду на це, кожне армійське формування реорганізовувалося у дивізію із збереженням колишніх назв та структури. Основним завданням, яке ставило перед собою командування, було зміцнення кінних підрозділів та розформування всіх зайвих штабів [15.-С.38].

Монографія О. Доценка "Зимовий


Сторінки: 1 2 3 4 5 6