похід. 6.ХП.1919 - 6.V. 1920", перевидана у 2001 р. видавництвом імені Олени Теліги, є одним з найбільш вагомих досліджень цієї проблеми. Надзвичайну цінність мають 210 документів, опублікованих автором. Це, насамперед, накази по Армії УНР, оперативні і політичні звіти, доповіді та повідомлення урядовців і військових, щоденник полку Чорних запорожців, матеріали, перехоплені у ворога тощо [13]. Автор відзначає, що 6 грудня 1919 р. уряд призначив до кожної дивізії політичних референтів, завданням яких було посередництво між населенням і армією, постачання армії зброєю та харчуванням, а найголовніше інформування українського населення України про військове становище і проведення серед нього політично- агітаційної праці. Поряд з цим інструктори мали право здійснювати розвідувальну діяльність і навіть здійснювати повстання в підтримку Директорії тощо [13.-Х-ХП]. О. Доценко подає також детальний аналіз перебігу військового рейду в цілому і окремих операцій зокрема. Значний інтерес складають опубліковані ним документи про перебіг переговорного процесу українського проводу з більшовиками у листопаді-грудні 1919 p., який свідчить, що керманичі УНР не втрачали надії порозумітися з керівництвом РСФРР. Поряд з цими матеріалами звертають на себе увагу документи про повстанські загони, які діяли окремо від української армії.
У своїй книзі генерал Ю. Тютюнник - заступник командувача Дієвої армії УНР М. Омельяновича-Павленка ставить під сумнів необхідність ліквідації регулярного українського фронту. Він вважав її передчасною, оскільки вже у другій половині грудня Добровольча армія безладно відступала на південний схід. За словами Ю. Тютюнника, українські загони фактично підганяли ворога, але не намагалися творити українську владу на звільненій території. "Верховною владою визнавався український уряд, - наголошував він, - але ніхто не знав, де він є" [9.-С.35].
Розглядаючи спробу об'єднання Дієвої армії з УГА, переговорний процес з цього приводу і таємну угоду від 24 грудня 1919 p., Ю. Тютюнник аналізує причини, що завадили цьому об'єднанню. Він вважає, що на заваді цьому процесу стала партизанська діяльність Дієвої армії УНР, а також швидкий наступ Червоної армії, яка врізалася клином між частинами Зимового походу, які відійшли на схід. У результаті УГА залишилася на місці й фактично опинилася між радянською і Добровольчою арміями [9.-С.35].
У збірнику пам'яті Симона Петлюри, який вийшов друком у Празі у 1930 p., вміщено ґрунтовний нарис В. Проходи "Вождь і військо", в якому послідовно розглядаються вісім етапів військового будівництва доби українських національно-визвольних змагань. Шостим - виділений період Зимового походу, в якому, за словами В. Проходи, "наша армія доказала, що з ворогами незалежної України можна боротися при всяких обставинах" [18.-С.143]. Підкреслюючи "надзвичайне" значення "національно-освідомлюючої ролі Зимового походу", автор нарису зазначає, що його наслідком стали численні повстання навесні 1920 і наступних років. Одночасно В. Прохода наголошує, що успішний рейд на Київ у 1920 р. "польської та української армій можна пояснити тією великою допомогою, яку виявило саме населення України у формі повстання та руйнуванні тилів російської совітської армії" під час Зимового походу [18.-С.144]. В. Прохода, як і більшість безпосередніх учасників цієї військової акції, заперечує, що це був "марш одчаю, марш проти розуму" і пекреслює, що Зимовий похід був "маршем віри в свою перемогу". "Не жалости до себе й допомоги у населення України шукали лицарі Зимового походу, - наголошує він, - а навпаки, вони йшли як оборонці правди й чести своєї нації, вони передавали населенню віру в правоту свого діла, вони утворили легенду про найбільшого борця за незалежність України Симона Петлюру, вони пронесли перед очима народних мас національний прапор Української Народної Республіки". На такому трактуванні значення Зимового походу наголошує у своєму нарисі В. Прохода, оскільки напередодні рейду, за його словами, "затуркане радянщиною всяких напрямків населення України з здивованням питало: "Хіба у Петлюри ще є військо?" [18.-С.143-144].
У праці учасника Зимового походу прем'єр-міністра УНР І. Мазепи "Україна в огні й бурі революції" Зимовому походу присвячено більша половина другого тому. Автор аналізує значення рейду в ході визвольної боротьби українського народу, широко висвітлює основні проблеми партизанського рейду у денікінському і більшовицькому запіллі, детально розглядає головні події напередодні рейду, чисельність, кадровий склад, перебіг бойових дій тощо. Так, зокрема, посилаючись на данні М.Омельяновича-Павленка, він зазначає, що українська армія, яка налічувала у поході 5 тис. чоловік, "двічі пройшла туди і назад через район між Бугом і Дніпром" і жодного разу "не схилила прапору Української Народної Республіки ні вправо, ні вліво" [1.-С.370].
Видання доповнене також "Уривком з реферату на святі 15 річниці Зимового походу, улаштованому українською еміграцією у Празі 18 грудня 1934 p.", який був опублікований у львівському календарі-альманасі "Дніпро" на 1936 р. Аналізуючи Зимовий похід з відстані подій, І.Мазепа зазначає, що "це була партизанська форма боротьби нашої армії". Він наголошує, що "за п'ять місяців свого мандрування по Україні армія Зимового походу побувала майже у всіх закутках головно Правобережної України", не маючи при цьому "ніякого організованого запілля" і "постачала себе виключно за допомогою українського населення". Характеризуючи Зимовий похід як "партизанщину в правдивому значінні цього слова", І. Мазепа підкреслює, що він принципово різнився від інших форм партизанської боротьби доби визвольних змагань, оскільки на відміну від дій "різних самочинно озброєних груп, що вели
