Питання військової політики та стратегії партизанської боротьби І. Мазепа продовжує розглядати у своїх працях "Зимовий похід і партизанський рух на Україні в 1919 p.", "Огнева проба: Українська політика й стратегія в добі Зимового походу, 1919-20" [19; 20].

Окремою проблемою цієї важливої теми слід вважати вивчення становища Української галицької армії та підписання 24 грудня 1919 р. її командуванням договору про об'єднання з Дієвою армією УНР, який, на жаль, не був реалізований. У зв'язку цим слід відзначити, що восени 1919 р. командування Української галицької армії та диктатор ЗУНР Є.Петрушевич, як зазначає І. Мазепа, "твердо стояли" на тому, що Україну "може врятувати тільки союз з Денікіним" [1.-С.291]. Отже, політичні та тактичні міркування, на думку більшості дослідників, завадили українському проводу об'єднати свої сили напередодні листопадової катастрофи.

Певним підсумком публікації спогадів учасників подій можна вважати працю "Зимовий похід: Слово групи лицарів Українського Залізного Хреста", видану у 1940 р. групою учасників Зимового походу. В роботі опубліковано список командного складу Армії УНР у Зимовому поході, ретроспективний огляд всієї військової акції, здійснений на основі праці М. Омельяновича-Павленка, показано основні бойові операції української армії, проведені під час рейду тощо [21]. Це видання можна характеризувати як короткий конспект військової операції - Зимовий похід, оскільки він включає хроніку рейду, аналіз і стратегію основних бойових операцій. Так, зокрема характеризуючи початковий етап (другу половину грудня 1919 р. та початок січня 1920 p.), автор зазначає, що українська армія була "мало рухливою завдяки великій кількості тифозно-хворих та браку коней". Тому в цей час "команда армії старанно оминає більш ризикованих сутичок з ворогом, щоб дати змогу військові зосередитись, обновити свої фізичні та моральні сили". Саме в цей період, за словами автора, проводиться "реконструкція армії" [21.-С.12]. Одночасно українські бійці, які знаходилися у запіллі білої армії на території України, що "не могло не імпонувати" їм, намагалися розвинути "якнайбільшу динаміку, формуючи все нові та нові партизанські відділи й очищуючи, таким чином, все більші терени" рідної землі [21.-С.13].

Командування Дієвої армії УНР, як засвідчують учасники походу, пробували "використати червоних на фронті проти білих, але вони не змогли належно це зробити, завдяки ще малій своїй боєздатності". Проте в подальшому не припиняли подібних спроб. Наголошувалося, що "повстанча армія, хоч у тому часі й нечисленна (від 4 до 5 тис.) все таки у такій кількості не могла б оперувати нараз, тому команда її вперше вживала маршу роз'єднаними дивізіями". Таке становище тривало протягом 22 січня - 13 лютого 1920 p., коли "знов постановлено з'єднати всі частини для переходу через Дніпро на Полтавщину" [21.-С.13].

У книзі, як і більшості досліджень про Зимовий похід, значна увага приділяється військовій операції під Вознесенськом, який мав "як тактичне, так і національно-моральне" значення. Підкреслюється, що завдяки успіху "біля Вознесенська армія здобула зовсім нову стратегічну ситуацію", оскільки "намічена ще за Дніпром акція шукання з'єднання з новими українськими формаціями стає тепер не байкою, а річчю цілком реальною, хоч терен діяльності тих формацій був відділений від армії порядними силами червоних" [21.-С.15].

Як і в праці М. Омельяновича-Павленка, у згаданому виданні приділяється увага не лише спробам порозуміння з командою УГА у грудні 1919 p., але й спільним військовим діям з окремими частинами галицької армії. Зокрема, йдеться про "солідно організовану галицьку кінну бригаду от. Шепаровича", яка з "кількома іншими частинами УГА" ще на початку квітня пробивалася до повстанчої армії УНР. Як зазначає автор, ще "дві бригади УГА (3 і 2) місяць як постановили приєднатися до армії ген. О. Павленка, але ситуація цьому не сприяла" [21.-С.16].

У книзі генерала О. Удовиченка "Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917-1921", яка побачила світ у 1954 р. у Вінніпезі і була перевидана в Україні у 1995 p., міститься чимало узагальнюючих фактів. Зокрема, автор наводить ряд цифр, які дають підстави більш аргументовано оцінити значення Зимового походу. Він зазначає, що за час рейду українські дивізії пройшли понад дві з половиною тисячі кілометрів, що в середньому складає 16,5 кілометрів щоденно. У цей час, за даними О. Удовиченка, українські військові формування одержали перемогу у понад 50 боях з ворогом, здобули низку міст і містечок як у Лівобережній так і Правобережній Україні [22.-С.178].

У 1960 - 1970-х рр. у часописах "Тризуб" (Париж) та "Вісті комбатанта" (Торонто) було опубліковано чимало спогадів учасників Зимового походу. Серед них слід згадати, зокрема, мемуари начальника штабу командуючого Зимовим походом А. Долуда "Зимовий похід 1919-1920 pp.", командирів різних військових підрозділів, які брали участь у рейді: О. Вишнівського "Трагедія 3-ої дивізії Армії УНР", Т. Грінченка "50-ті роковини закінчення Зимового походу", О. Загродського "Зимовий похід", В. Задояного "Зимовий похід дієвої Армії УНР в запілля ворога з 6.12.1919 до 6.5.1920: його моральні і матеріальні бази", І. Зубенка "В 40-і роковини Зимового походу", І. Козака "Перший Зимовий похід", М. Кураха "Чи Січові Стрільці брали участь у Зимовому поході", В. Проходи "Зимовий похід армій УНР",