В. Сім'янціва "В Зимовому поході" [23-32]. У більшості з них знаходимо данні про бойові дії, учасників різних військових операцій, уточнення щодо їх проведення, імена бойових командирів, чисельний склад того чи іншого військового формування тощо. Так, зокрема, в публікації О. Вишнівського "Трагедія 3-ої дивізії Армії УНР", увага прикута до однієї з бойових акції Зимового походу - боїв у районі м. Житова [23].
Спогади учасників Зимового походу та аналітичні матеріали військових істориків увійшли до збірника "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР, 1919-1920", який побачив світ у Нью-Йорку у 1973 р. Поряд з опублікованими раніше мемуарами М. Омельяновича-Павленка, М. Крата, В. Сім'янціва та інших, до видання увійшли спомини П.Дяченка командира полку Чорних запорожців, О. Кординовича - хорунжого 3-го Окремого кінного полку, Л. Кемпе - старшини Запорізького корпусу, учасників різних бойових операцій в запіллі денікінських та більшовицьких військ [33.-С.166-195, 156-162, 163-165 та ін.].
В оцінці сучасного дослідника В. Солдатенка, події кінця 1919 - початку 1920 pp. названо "яскравими сторінками, які об'єднуються синтетичною назвою "Зимовий похід", що розпочинають "останній період Української революції" [33.-С.362]. Вчений на основі праці І. Мазепи реконструює перебіг Зимового походу, при цьому зазначаючи, що "прослідкувати рейд цих сил по денікінських, почасти і більшовицьких тилах, дуже складно, як непросто визначити реальну користь всього заходу". В. Солдатенко, подекуди критично оцінюючи політичну позицію І. Мазепи, наголошує: "В кінцевій оцінці І. Мазепи, що відшукав аж у середині квітня 1920 р. українські військові частини в районі Єлисаветграда, превалює не науковий, а політично-ідеологічний, пропагандистський підхід, сполучений із симпатіями до справи, в якій реалізувалися власні задуми і зусилля" [34.-С.366].
Водночас дослідник звертає увагу, що І. Мазепа "вважає відповідною революційним ідеалам українства лише боротьбу армії Зимового походу". Це приводить В. Солдатенка до висновку, що "всі інші прояви повстанської боротьби" І.Мазепа визнає "зрадою цих ідеалів, або ж, принаймні, об'єктивно шкідливими для української справи" [34.-С.363].
Даючи оцінку Зимовому походу, сучасний дослідник доби Директорії УНР В. Яблонський зазначає, що успішні бої, які проводила українська армія у більшовицькому та денікінському запіллі, сприяли подальшому посиленню розчарування українського населення і, насамперед, селянства у радянській владі. Він, зокрема, наголошує, що воно "на відміну від 1919 року, не поспішало брати участь у творенні місцевої більшовицької влади". Водночас В. Яблонський наводить факти, які свідчать, що після звільнення Армією УНР території України від денікінських військ, "більшовицька влада не встановлювалося від декількох днів до двох-трьох місяців". "Навіть у районах, які контролювали більшовики, - наголошує він, - населення переважно користувалося українською валютою". Він пояснював це тим, що "більшовицькі грошові знаки швидко знецінювались, і селяни фактично почали продуктову блокаду міст" [2.-С.131].
В. Яблонський звертає увагу на те, що під час Зимового походу командування Добровольчої армії "намагалося налагодити контакти з Українською армією та урядом", в той час як "більшовики відкидали всі спроби українського уряду якось порозумітися". Аналізуючи різного роду переговорні процеси українського проводу, в тому числі і у Варшаві, які відбувалися у ході Зимового походу, В. Яблонський дотримується думки, що їх метою було виграти час для збільшення і консолідації військових формувань Дієвої армії УНР. Він, зокрема, зазначає, що таємна нарада у Вінниці 24 грудня 1919 p. за участі генералів М. Омельяновича-Павленка та А. Кравса "про нове об'єднання частин Наддніпрянської армії та частин так званої Червоної УГА... дала поштовх до подальших консолідуючих процесів" [2.-С.131-132].
В. Верига у своїй праці "Визвольні змагання в Україні. 1914-1923" розглядає одну з контраверсійних тем, яка торкається долі Січових Стрільців у період до Зимового походу і під час його. Він, зокрема, звертає увагу, що після рішення на засіданні уряду і представників війська 6 грудня 1919 р. "ліквідувати регулярний фронт" і, виходячи з директиви Головного отамана від 23 листопада про самодемобілізацію військових частин", старшини Січових Стрільців "одноголосно рішили здемобілізувати корпус і залишити всім вільну руку: або приєднатися до повстанчої армії, яку складав генерал Омельянович-Павленко, або повернути додому" [35.-С.178]. Одночасно В. Верига звертає увагу, що частина Січових Стрільців, які не пішли у партизанський рейд, були захоплені поляками і відправлені у табори для інтернованих, де більшість загинуло від тифу. В. Верига наголошує, що саме таким трагічним способом "формально розв'язано Корпус Січових Стрільців, що був основою визвольних змагань України" [35.-С.179].
Вчений детально аналізує перебіг Зимового походу, і солідаризується з думкою військового дослідника Л. Шанковського [36.-С.231-233], що "в районі між Бугом і Дністром була повна перевага українських сил над силами ворога...". Як зазначає В. Верига, ця перевага не була використана з тим, щоб "зайняти Одесу і створити Південний український фронт з опертям на Чорне море, звідки було б сполучення зі світом, зацікавленим у поваленні большевиків"[35.-С.183]. Як і більшість українських вчених, він звертає увагу, що український провід не використав значний військовий контингент поза Україною. Йдеться, зокрема, про українських військовополонених в Італії, "з яких 40 тис. зголосилися до УГА і тільки чекали своєї відправки в Україну" [35.-С.183].
Підсумовуючи дослідження Зимового походу, В. Верига наголошує, що учасники рейду "зуміли перетривати у ворожому тилу виїмково сніжну і холодну зиму тільки завдяки незмірному геройству та відданості ідеї української державності".