шкіл" та їх функціонуванню. Автор також аналізує методи, які використовувала окупаційна влада, для поневолення та онімечення українського народу та наслідки нацистської шкільної політики, що призвели до бойкотування німецької школи та виникненню з боку дітей посильного опору нацистам. Проте дослідниця не змогла в силу об'єктивних обставин повною мірою з'ясувати усі аспекти проблеми освітньо-виховної політики окупантів.
Запровадженням нового порядку на окупованих територіях [21], вирішенням мовного питання за часів окупації [22], а також експлуатацією трудових ресурсів України на користь Німеччини [23] цікавився О. Потильчак. Для нашого дослідження особливо корисною є інформація, що міститься у його праці "Професійне навчання і підготовка трудових резервів в Україні", що аналізує професійно-освітню політику окупантів [24]. Автор у своїх працях розкриває питання, пов'язані з професійною підготовкою кадрів на окупованій території: особливості організації та функціонування початкових професійних шкіл, курсів, училищ, технікумів, окремих факультетів та вузів. На основі аналізу всього комплексу джерел О. Потильчаком вперше зроблено спробу оцінити ступінь ефективності діяльності нацистів у напрямку відновлення мережі фахового навчання та професійної підготовки молоді в Україні за часів окупації. Усі заходи окупантів щодо відкриття мережі професійних закладів були спрямовані на створення ринку кваліфікованої робочої сили, не мали бажаних для нацистів результатів, тому що були непослідовними та носили обмежений характер.
Матеріально-побутовим умовам робітників і службовців у період окупації присвячено окремий розділ монографії І. Вєтрова [25]. На основі залучених архівних матеріалів, спогадів учасників подій автор показав тяжкі умови, в яких перебувало населення окупованих територій: 14 16-годинний робочий день під наглядом німецьких адміністраторів, знущання і репресії не тільки за ухилення від примусових робіт, а й за недостатню продуктивність праці знесилених голодом людей. Автор акцентує увагу на зміні ставлення населення до окупантів за хронологічним і територіальним принципами: від "очікуваної" нацистами прихильності до них робітників та їх сімей у 1941 р. на протилежне у 1942 p., що виявилося у бойкотуванні та саботажі. Автор відзначає різницю у рівні спротиву населення західних та східних областей окупованої України.
Становище населення та його ставлення до "нового порядку" в перший період війни досліджує Ю. Ніколаєць [26]. Автор визначає причини зміни ставлення населення до окупантів, серед яких можна виділити: нехтування прагненнями українців, політика геноциду, експропріація майна селян та мешканців міста, репресії щодо мирного населення, насильницьке вивезення людей до Німеччини. Така політика сприяла тому, що люди, які коливалися на початку війни стосовно того, на чий бік стати і кого підтримувати, через деякий час стали прихильниками радянської влади. Специфічним аспектом цієї проблеми є ставлення окупаційної влади до неповнолітніх громадян України, що стало предметом дослідження Г. Голиша [27]. Автор проаналізував політику владних структур щодо неповнолітніх українців, систему освіти, дослідив мотиви і форми участі дітей в антинацистському русі Опору, виділив соціально-демографічні, медико-санітарні та психологічні наслідки окупаційної політики для неповнолітніх громадян.
Проблематикою театрального життя в окупованій Україні з кінця 80-х pp. займається В. Гайда- бура [28; 29; ЗО; 31]. Підсумком його наукових зацікавлень стала монографія "Театр, захований в архівах", яка характеризується широкою документальною базою - архівні дані, мемуари, а також інтерв'ю з безпосередніми учасниками тих подій. На підставі проведеного дослідження автор розробляє періодизацію театрального життя в Україні. Також В. Гайдабура аналізує склад театральних труп та їх репертуар. Ця монографія є першим спеціальним дослідженням з даної проблеми.
Тема вивозу культурних цінностей та їх повернення стала окремим напрямком наукового пошуку. У 90-х pp. до неї звертаються П. Грімстед та Г.Боряк [33], Д. Мєшков [34], М. Дубик [35], Т. Себ- та [36] та ін. Серед вищезазначених авторів, привертає увагу спільна праця П. Грімстед та Г. Боря- ка. Залучення широкого масиву архівних джерел зі сховищ США, Німеччини, Польщі, Чехословач- чини, а також нещодавно відкритих архівних фондів у Москві, Львові, Києві та країнах Балтії дозволило авторам проаналізувати нову інформацію щодо трагічного винищення архівних, бібліотечних і музейних цінностей, архітектурних пам'яток в Україні під час війни. Завдяки новим матеріалам автори, всупереч традиційним пропагандистським обвинуваченням в усіх втратах нацистів, доводять, що значна частина культурних пам'яток була злочинно знищена радянською адміністрацією ще під час відступу радянських військ у 1941 р.
Серед видань, присвячених Другій світові війні, що вийшли останнім часом, заслуговує на увагу робота "Архіви окупації"" [37], в якій вперше представлено інформацію про "окупаційні фонди" державних архівів України. Її третій розділ присвячений 60-річчю війни, у ньому містяться статті відомих фахівців з історії Другої світової війни щодо адміністративного аспекту окупації та нацистських цивільних органів влади, політики фашистів у галузі освіти, геноциду населення України, проблеми колабораціонізму та ін.
Вивчення "нової влади" як юридичної категорії дозволяє краще зрозуміти сутність окупаційної політики. Важливим у цьому сенсі є з'ясування системи функціонування та розподілу повноважень між складовими елементами окупаційної влади. Дослідження історико-правових проблем окупаційного режиму охоплює сферу наукових інтересів П. Рекотова. На його думку, створення достатньо розгалуженої системи адміністративних, каральних і судових органів було спрямовано на колонізацію та анексування окупованих територій [38; 39]. Логічним продовженням його дослідницьких пошуків стала кандидатська дисертація [40], в якій автор визначає чітку структуру німецького окупаційного апарату на території України, як зони цивільного, так і зони військового