Російської Імперії, Радянського Союзу і сучасної Росії [24]. Він відзначає, що теорія про Москву, як про спадкоємицю християнських імперій: Риму і Візантії, не з'явилася випадково, а формувалася в умовах боротьби Русі за централізовану державу, і в цьому сенсі була теорією політичною [24, с.19]. Андрусевич підкреслює, що російська державність від початку базувалася на територіальній експансії і агресії, які виправдовувалися особливою роллю Русі, як єдиної православної держави, що вціліла у світі позбавленому правдивого християнства [24, с. 21]. Ще на початку 1980-х років відомий польський дослідник історії Росії, Людвік Базильов, висунув гіпотезу, що теорія «Третього Риму» була шкідливою для Москви, хоча і зміцнила її культурні зв'язки з іншими країнами, але насправді несла у собі ізоляціонізм і консерватизм, які пізніше стали на заваді розвитку Росії [25, с. 173]. Подібні тези в новітній польській історіографії висувають 3. Мадей [26, с. 35-37], А. де Лазарі [27, с. 55].
Своєрідним покажчиком проблем історії імперської Росії XVIII - XIX ст., які були слабо вивчені польськими істориками, або взагалі знаходились на маргінесі досліджень, може слугувати опублікована у 2001 році збірка статей Яна Собчака «Про Росію дещо інакше» [28]. На особливу увагу заслуговує есе, присвячене головним постатям російської політичної сцени, включаючи і міністрів закордонних справ (від Олександра Горчакова до Сергія Сазонова). Російська імперія представле- на тут як велика держава, що мала певні інтереси на євроазіатському континенті і не залишалася осторонь подій в інших регіонах світу [29, с. 43-44]. З цієї перспективи імперська Росія розглядається такожв працяхЯнуша Будзинського [ЗО] і Антоні Гізи [31].
Не нова для польської історіографії проблема корупції у Російській імперії, вона виступає в багатьох працях, що стосуються інших питань, але лише нещодавно стала темою окремої монографії [32]. Автор цього дослідження, Анджей Хвальба, розглянув питання: чим була корупція в Росії в період 1861 - 1917, яка набула суспільні і територіальні розміри, чи була нонсенсом, чи швидше суспільною і моральною нормою. Слід відзначити, що на відміну від своїх попередників, Хвальба вбачає в корумпованості російського суспільства не лише мінуси, а і плюси. Так, на думку автора, корупція дозволяла боротися з нееластичністю ладу, автократією держави і централізмом, макроеко- номічною нерівновагою, послаблювала вплив деспотичної політичної системи на динамічні економічні процеси, призводила до змін в розподілі доходів, відіграючи роль одного зі значних засобів першочергового накопичення [32, с. 295-297]. Загалом, у Російській імперії корупція стала важливим елементом суспільного і політичного життя, ланкою залежності і взаємозалежності підданих і влади. Для розуміння, якою була Росія у другій половині XIX ст. і на початку XX ст., явище корупції неможливо обминути. Працю А. Хвальби слід трактувати, як вступ до набагато складнішої проблеми, яка вимагає більш детального вивчення її окремих аспектів.
В останні роки польська історіографія збагатилася кількома біографіями російських правителів і політичних діячів. Слід виокремити праці А. Андрусевича [33], М. Дзевановського [34], Я. Собчака [35], в яких особистості царів, представлені на тлі історії Росії, внутрішніх стосунків, суспільно- політичного життя, економіки, культури і релігії, а також міжнародних стосунків. Лешек Яскевич присвятив своє монографічне дослідження політичній біографії Сергія Вітте [36]. З'явилися також бібліографічні словники, в яких містяться загальні відомості про всіх російських царів [37, 38, 39]. Поява цих праць не свідчить про персоналізацію історії Російської імперії, це скоріше спроба ліквідувати «білі плями» в польській історіографії, в якій до того особлива увага приділялася постатям Івана Грозного, Петра І та Катерини II.
Насправді ж великий доробок польських дослідників стосується передусім проблеми польсько- російських стосунків та їх генезису від XVII ст. до поч. XX ст. Ця проблематика знайшла розкриття у різноплановій за підходами і тематикою науковій літературі. При цьому найбільший масив праць присвячений періоду кінця XVIII - початку XXст., коли після третього поділу Речі Посполитої у 1795 р., до Російської імперії відійшла найбільша частина території цієї держави. Поляки стали не тільки свідками, але і безпосередніми учасниками процесів, які відбувались в імперії Романових.
Питання появи польсько-російського антагонізму розглядає А. Андрусевич у «Історії Димітріад» [40]. Сам термін «Димітріади» функціонує головним чином у польській історіографії, рідше у західноєвропейській. Як зазначає автор, до часів першої «Димітріади» росіяни не виявляли особливого зацікавлення Польщею і поляками. Поляки були для них лише союзниками Литви і литовців, з якими Росія вела боротьбу ціле XVI ст. Дослідник припускає, що саме «Димітріади» ширше познайомили російське суспільство з термінами «Польща» і «поляки», які від того часу замінили ворожі слова «Литва» і «литовці». Отримані від поляків в період Димітріад кривди і приниження глибоко вкоренилися в ментальності росіян, стали головним мотивом у всіх подальших війнах, які проводилися з Річчю Посполитою.
Польська історіографія репрезентована також дослідженнями над польсько-російськими стосунками у XVII ст. вже після Димітріад. Це стосується праць Й. Доробіша [41], Г. Віснера [42], Т. Че- шельського [43], Л. Пятковського [44]. Всі вони підкреслюють особливе значення XVII століття у розвитку конфліктів між двома державами і поступове зростання могутності Москви.
З 1989 р. з'явилась значна кількість наукової літератури, присвяченої різним аспектам польсько-російських стосунків у кінці XVIII - на початку XX ст. Вони істотно збагатили попередній доробок