в 30-і роки стратегії "війни з класово- неоднорідним супротивником", і вищим посадовцем, відповідальним за озброєння РСЧА, був М. Тухачевський. Саме М. Тухачевський, на думку О. Широкорада, несе персональну відповідальність за стан справ у цій сфері будівництва збройних сил.
Дослідник зауважує, що діяльність М.Тухачевського торкнулася всіх сухопутних військ: "з початку 1930-х рр. в СРСР тисячами вироблялися легкі танки типу БТ, Т-26, Т-37 і т.д. з протикулевою бронею. Заступник наркома оборони з озброєння М.Тухачевський робив ставку на боротьбу з "класово- неоднорідним супротивником", . армади радянських легких танків повинні були наводити жах на "класово-неоднорідного супротивника" [6, с.10].
Проте О.Широкорад спеціалізується на артилерійському озброєнні, тому основна доказова база його версії пов'язана саме із станом радянської артилерії. Крім того, варто зауважити, що О.Широкорад і М. Свірін єдині, на сьогодні, з істориків, що мають комплексний доступ до відомчих архівів ВПК (конструкторських бюро і заводів). Це дозволяє їм використовувати важкодоступну джерельну базу.
Особливу увагу дослідник надавав таким питанням:
діяльності "Остехбюро" під керівництвом В.Бекаурі;
створенню спецснарядів;
"афері Курчевського".
О. Широкорад зауважує, що дослідження джерельної бази за цими питаннями було пов'язане із значними труднощами, і зазначає: "Я ж спробую скласти мозаїку із шматочків інформації, розкиданих по сотнях справ п'яти архівів (Музею артилерії, ЦДА ВМФ, архівів Військової історії, Російської армії і Архіву економіки), бо ніде немає не те що фонду, але навіть і опису." [8, с.154].
О. Широкорад детально розглянув усю діяльність "Остехбюро", проаналізував усі зразки зброї, створені цією організацією, і спроби застосувати їх під час бойових дій. Дослідник показав, що тільки один із безлічі проектів "Остехбюро" завершився створенням боєздатного зразка озброєння - фугаси, керовані радіо. Та й те, що інтерес вони являли не для армії, а для спецслужб. О. Широкорад указує [9, с.24], що всі інші проекти "Остехбюро" - це афера. Причому зрозуміти, що це афера, можна за мінімальних військових знань.
При цьому, вказує О. Широкорад, аферистам видавалися значні кошти. Проаналізувавши бюджет "Остехбюро" за фінансовими роками, дослідник зазначає, що бюджет організації тільки за один рік склав 3 571 мільйон карбованців, "включаючи 1 мільйон, виплачений особисто Бекаурі" [9, с.29].
Окрім фінансових, "Остехбюро" виділялися значні матеріальні ресурси. Як вказує дослідник: "Радянський уряд виконував усі побажання Бекаурі. Країна голодувала, а "Остехбюро" відпускалися мільйони карбованців" [9, с.29].
О. Широкорад вважає, що така афера могла здійснюватися тільки при заступництві зверху. Адже ще з 1934 року академік А. Берг, батько радянської обчислювальної техніки, інформував про повну технічну безграмотність проектів "Остехбюро". Закономірним для дослідника видається й те, що В. Бекаурі на слідстві визнав, що "займався "окозамилюванням", а його діяльність прикривав особисто Тухачевський" [9, с.41-42].
Дослідник уводить гіпотезу появи такого явища як "амальгама" в процесах 30-х років: "Чи міг хто-небудь сказати, що Бекаурі і К° багато років водили за ніс Ворошилова, Тухачевського та ін. Адже це була б класична антирадянська пропаганда... У нас же в 30-их роках усе пояснювалося просто: у керівництво НДІ і в комсклад армії і флоту проникли шкідники - агенти ворожих розвідок. І давайте чесно визнаємо, що якщо зв'язок з імперіалістами був дикою нісенітницею, то об'єктивно Бекаурі і подібні "винахідники" нашкодили СРСР куди більше, ніж агент 007 у найкрутішому бойовику" [9, с.41- 42].
Перейшовши до розгляду створення спецснарядів для далекобійної артилерії, О. Широкорад указує, що їх історія складається із створення полігональних снарядів, нарізних снарядів і підкаліберних фугасних снарядів. Особливу пікантність розробці подібних систем надає ось такий факт. Висновок про те, що створення цих систем є глухим безвихідним кутом у розвитку артилерії, був зроблений ще в 1856-1870 рр., після випробувань їх на Волковому полі. Цей висновок був загальновідомим для військових фахівців.
О. Широкорад указує, що закономірним підсумком створення спецснарядів для далекобійної артилерії стало те, що "були витрачені величезні кошти на досліди з підкаліберними і безпоясковими снарядами, а ефект їх тотожно рівний нулю. Жоден снаряд з піддонами, жодна така система не поступили на озброєння" [8, с.131-132].
А далі О. Широкорад повідомляє, чим закінчилася діяльність із створення спецснарядів: "Якісь пильні товариші в 1938 р. склали великий звіт "Результати випробувань нарізних і полігональних снарядів у 1932-1938 рр.", де наочно показали, як підтасовувалися результати випробувань, як конструктори цих снарядів фактично топталися на місці. Всі хитрощі виявилися марними, і результати випробувань у принципі відповідали тим, що були одержані на Волковому полі в 1856-1870 рр. при випробуваннях гармат Вітворта, Блеклі та ін. Звіт був направлений в Артуправління РСЧА, де ситуацію знали і, в кращому разі, дивилися на неї "крізь пальці". А копія звіту пішла в НКВС, де нічого не знали і вжили рішучих заходів" [8, с.131].
У результаті всієї цієї історії, зауважує дослідник, "до 1941 р. Червона Армія залишилася без далекобійних гармат... У далекобійних гарматах вермахт мав абсолютну перевагу над Червоною Армією протягом усієї війни" [8, с.132].
Але найграндіознішою аферою за всю історію існування вітчизняної артилерії О. Широкорад вважає "аферу Курчевського". Дослідник прямо пише: "афера Курчевського" - найбільший блеф у військовій історії Росії" [7, с.75].
Всю відповідальність за цю аферу дослідник покладає на М. Тухачевського. "Курчевському порівняно швидко вдалося зробити своїми прихильниками наркома важкої промисловості Орджонікідзе, його заступника Павлуновського.