Приводом для повстання німців-колоністів послужили такі події. В кінці липня 1919 р. була оголошена мобілізація селян у Червону армію. Проте селяни не збиралися воювати, особливо перед збором врожаю, тому мобілізація наштовхнулася на рішучий опір. Так, в Гросслібенталі, куди був посланий спартаківський комуністичний загін, відбулася сутичка, яка завершилась майже повним знищенням загону [16, арк. 12]. Заворушення придушили, але це був лише початок.

29 липня 1919 р. в Мангеймі також почалося повстання, яким керувала Рада десяти. Воно поширилося на інші колонії, була оголошена мобілізація до повстанського війська. Повстанці мали добре озброєння, яке зберігалося в колоніях ще з часів німецької окупації. Головним завданням повстанці вважали зрив продовольчого постачання Одеси. Вони заарештовували селянські підводи, що направлялися до міста, конфісковували продукти [16, арк. 13]. Участь бідняків у повстанні пояснюється їх економічною залежністю від багатіїв, національними настроями колоністів та специфічним характером зближення всього населення колоній, викликаного спільним захистом від бандитських формувань у 1917-1919 рр. Всі ці причини призвели до того, що німецькі колонії виступали як єдине ціле в боротьбі проти більшовиків.

Центр повстання знаходився у Великій Акаржі. Тут же діяв повстанський ревком, який виконував функції штабу. Повстання охопило всі колонії, що оточували Одесу. Були захоплені великі залізничні станції, волосні центри. У зверненні Комітету Оборони Одеського округу говорилось: "Несподівано... виріс новий фронт. Під самою Одесою, в 15-20 верстах, повстали проти радянської влади німецькі поміщики..., колоністи-куркулі..." [17, арк. 10-12].

Після взяття Овідіополя повстанці звернулися за допомогою до румун. Але ті, ознайомившись з програмними документами колоністів, прийняли їх за більшовиків і розірвали з ними будь-які стосунки. Підтримали повстання німців-колоністів болгари-колоністи (городники), які за своїм економічним становищем були схожі між собою. Болгари створювали загони, які руйнували залізниці. Основні місця повстань болгарських колоністів - Северинівська, Краснянська волості, Буялик [18] та Благоєво Іванівського району [19, арк. 22].

Німецькі агітатори намагалися заручитися підтримкою населення українських і російських сіл. Частково це вдалося. Особливо розгорівся повстанський рух у передмістях Одеси та по лінії залізниці Колосівка-Вознесенськ до станції Помощна. Одні повсталі села були пов'язані з німцями-колоністами, інші - діяли самостійно. Так, німців підтримали селяни із Дальника. Ними були вириті окопи і встановлені кулемети. Повсталі селяни не пропускали нікого з продуктами в місто. Колоністи намагалися встановити зв'язки з представниками робітничої Одеси. Їх агітатори мали, зокрема, базу на заводі "РОПіТ". Там же почалися заворушення саме в ті дні, коли йшло повстання [16, арк. 16]. Колоністів підтримало населення сіл Мостове, Грибоносове, Веселе і Колосівка [19, арк. 40].

Повстанський фронт проходив біля Одеси - в районі Люстдорфа, Гильдендорфа, Дальника, Великої та Малої Акаржі. Повстанці мали зв' язки з німецьким населенням Овідіопольського району [19, арк. 42]. Іншим повстанським центром був Придністровський район - біля сіл Біляївка, Вигода, Яски, Маяки [19, арк.11]. Вважається, що об'єднаними силами повстанців керував генерал Ломакін, який мав зв'язки з денікінським штабом. Ще до початку виступу в німецькі колонії були послані денікінські консультанти на чолі з генералом Шеллем для організації і підготовки повстання [19, арк. 11]. Охопили повстання німців-колоністів Іванівський район на Одещині, зокрема села Коноплеве та Богунське [19, арк. 22].

Проти повстань німців-колоністів була створена Рада оборони Одеського округу з надзвичайними повноваженнями. Зі складу партійного і радянського активу терміново формувались бойові дружини. Їх очолили більшовики А. Трофимов, П. Мізікевич, Б. Гумперт. 4-5 серпня 1919 р. проти німецьких колоністів виступили частини Червоної армії. Головний бій відбувся під Великою Акаржою, де повстанці зазнали поразки. У цих боях загинув перший червоний комендант Одеси - П. Мізікевич [20, с. 50]. Після розгрому під Великою Акаржою колонії почали здаватися і надсилати мирні делегації.

Німці-комуністи виконували роль "троянського коня" серед колоністів. Вони роз'яснювали німцям-колоністам безперспективність боротьби проти радянської влади. На Херсонщину, Одещину та Миколаївщину було направлено 200 агітаторів, які 61 раз виїздили до німецьких колоній, розповсюдили 25 тисяч екземплярів агітаційної літератури, у тому числі "Комуніст" на німецькій мові [21, с. 38]. Проте спалах національного повстанського руху було ліквідовано лише в середині серпня 1919 р., майже перед самим приходом А. Денікіна. Загалом повстання на Одещині охопило біля 20 тис. німців-колоністів [22, с. 215].

Питання розвитку німецького населення в радянський період розглядав у своїй книзі А. Глинський. Він описував процес утворення національних районів, який тривав до 1930 р. За цей час в Україні було сформовано 7 німецьких районів, 252 сільські та 2 селищні ради [23, с. 29].

У 20-х рр. ХХ ст. в німецьких поселеннях активізували свою діяльність культурно-освітні заклади. Протягом 1927-1930-х рр. кількість сільбудів зросла з 77 до 200, а хат-читалень з 199 до 225. Крім цього, діяло 19 бібліотек і 163 лікувальні пункти [23, с. 66]. Проте матеріальна база цих закладів була дуже слабкою. Майже 80 % сільбудів і хат-читалень фінансувалися з місцевих бюджетів. Працівники культурно-освітніх установ мали низький рівень теоретичної і методологічної підготовки, не вистачало підручників, масово-політична література становила 20-40 % книжкового фонду. Діяльність сільбудів обмежувалася постановкою вистав силами місцевих аматорів та роботою гуртків крою і шиття. Серед відвідувачів хат-читалень переважала молодь, люди ж старшого віку намагалися