Поява в межах Катеринославської губернії Азовського козацького війська викликала непідробну цікавість Гавриїла до нових прихожан церков Катеринославської єпархії. Беручи до уваги факт проживання запорожців понад півстоліття на території мусульманської країни, архієпископ вважав за необхідне детально (настільки це виявиться можливим) описати становище козаків у межах турецьких володінь. У рукописі задунайський період Азовської козачини описано в подробицях, які можна було почерпнути з перших уст, дізнатися від тих осіб, які певний час жили в Добруджі і добре знали умови життя українського населення, й особливо запорожців, за Дунаєм. Це стосується як питань історичної географії (детальний опис місцезнаходження населених пунктів із компактним проживанням українського козацтва та райї, розташування Задунайської Січі у Верхніх Дунавцях, місць агартування, території, що виступала театром бойових дій), так і соціально-економічної, церковної, почасти військової історії запорозьких козаків у дунайських гирлах. Посилання на джерело знаходимо в самому тексті рукопису [10, арк. 176]. В розпорядженні архієпископа була просторова історична замітка підготовлена полковником російської армії й наказним отаманом Азовського козацького війська Й. Гладким. Саме так її назвав упорядник двох перших томів зібрання матеріалів Гавриїла С. Серафімов [13, с. 305-320]. Історія появи історичної записки наступна. На початку 1836 року архієпископ звернувся до наказного отамана Азовського козацького формування Йосипа Гладкого з проханням надіслати йому якомога детальніші відомості про військо та його мешканців. Своє прохання він пояснював намаганням дослідити історію краю та церковного устрою в ньому. Враховуючи ті обставини, що запорожці в дунайських гирлах тісно контактували, а в більшій мірі воювали, зі старообрядським населенням із Дону, архієпископ просив отамана окремо зупинитись і на задунайському періоді запорозького козацтва. На прохання церковного високопосадовця Й. Гладкий відповів детальним листом, у якому виклав історичні умови виникнення та становлення Азовського козацького війська [14, арк. 221-222 зв.]. Історична записка за підписом Й. Гладкого допомагає дослідити витоки Азовської та Новоросійської (Дунайської) козаччини, простежити перші роки становлення Азовського регулярного війська в Приазов'ї, демонструє намагання козаків із- за Дунаю втягнутися в нові відносини півдня України.

Текс історичної розвідки написаний рівним, гарним канцелярським почерком аж до ймення "Осип". Прізвище "Гладкий" вже поставлено невпевненою рукою наказного отамана. Цей документ може слугувати ще одним підтвердженням висловів сучасників Й. Гладкого, особисто з ним знайомих, що наказний отаман Азовського козацького війська був малограмотним чоловіком, який тільки й умів, що підпис підтекстами документів ставити. Потенційним автором історичної замітки міг бути і чиновник з особливих доручень при Й. Гладкому Г. Писаренко - освічений, з добрими знаннями російського законодавства, та справочиння. Він неодноразово бував за Дунаєм із певними дорученнями військових чиновників різних рангів. У війську перебував з моменту його створення. Скоріш за все розповіді, зауваження, побажання отамана були взяті за основу в момент створення за- писки, однак вони не стали єдиним джерелом отриманої інформації. В тексті записки фігурують доволі детальні топографічні описи місцевості, фраґменти з ранньої історії Задунайської козаччини. Витяги з листа були нещодавно опубліковані [15; 16].

Гавриїл ( В. Розанов) у відтворенні історії козацького населення регіону повністю покладався на матеріали, надіслані йому в поміч для написання місцевої історії. Однак у тексті рукопису присутні й особисті думки, оригінальні судження та відступи самого архієпископа. Так, у той час, коли представники вищого світу хвалили наказного отамана Азовського козацького війська за його "подвиг перед вітчизною", Гавриїл писав: "Дивна гра щастя! Гладкий був у Росії поселянином, за ремеслом бондар. Залишивши жінку, дітей, він утік із Малоросії в Туреччину. Там же і приєднався до запорожців... ще й зробився над ними начальником. Звання та влада надали йому повну можливість повернути втікачів... у надра рідної їх матері Росії насправді тим самим зробив якнайкраще для запорожців, але більше ж для потомственої своєї слави, яку звичайно й здобув, несподівано зробившись знатним військовим чиновником і потомственим російським дворянином" [10, арк. 175 зв.].

У цілому твір Гавриїла з історії підпорядкованих йому єпархій, як і зібрані ним фоліанти документів є цінним джерелом для відтворення багатьох сторінок життєдіяльності запорожців напередодні та після зруйнування Нової Січі, козаків іррегулярних формувань Південної України останньої чверті XVIII—XIX століття. Поєднання документальних джерел та наративів дозволило відобразити багатогранну історію Запорозької козаччини постсічового періоду в її розвитку - від неприйняття нав'язуваних офіційною владою умов життя до спроб втягнутись у нових відносини південноукраїнського регіону і стати повноправним представником козацької верстви населення. Рукопис архієпископа з широким використанням історичних розвідок священиків, цивільних і військових чиновників дозволяє ще й простежити ставлення представників різних соціальних станів до козаччини взагалі та подій, що відбуваються за її участі. Показовими в цьому плані є перехід "невірних запорожців у лоно вітчизни" та оцінка вчинку козаків у тогочасному суспільстві.

У рукописі історії Катеринославської єпархії специфічно викладена й історія арнауцької команди (складової греко-албанського іррегулярного формування) - через долю окремої грецької сім'ї [10, арк. 197-198].

З поміж інших матеріалів Одеського товариства історії та старожитностей цінними в царині козаччини постсічового періоду є нормативно-правові акти стосовно управління