на територію степової України насамперед було зумовлене національними та релігійними чинниками. Поневолені турками, болгари зазнавали значних утисків, їх змушували залишати рідні землі та селитися в далеких краях від Батьківщини. Росія намагалася скористатися цією ситуацією, маючи на меті свою політичну та економічну користь.
Компактному болгарському поселенню на Миколаївщині понад двісті років. Згідно з указом від 9 січня 1802 року головний суддя іноземних колоній Новоросійського краю, прибувши до Одеси, привів до присяги болгарських переселенців. Перших прибульців облаштували в Херсонській губернії, дві колонії отримали назву Малий Кючюк поблизу м. Одеси та Тернівка неподалік від Миколаєва, де річка Інгул впадає до Південного Бугу [9].
До 1798 року в Тернівці мешкали полонені під Очаковом та Ізмаїлом турки, які згодом залишилися на постійне проживання в Росії. Болгарські емігранти - вихідці з Малого Тирнова та села Червень Андріанапольського вілаєту в кількості 16 сімей до Тернівки переселилися в 1802 році. Чисельність болгар швидко зростала, і вже в сімейних анкетах за 1807 рік зазначалось 566 осіб [10]. На середину 90-х років в Тернівській волості проживало 3 176 осіб [11, с.159].
Болгарські родини отримали земельні наділи, трохи більше, ніж 50 десятин, які потім передавалися в спадок, пільгові позики, кормові гроші. Займалися колоністи вирощуванням ячменю, пшениці, особливо полюбляли такий сорт як арнаутка, а також городництвом, садівництвом й виноградарством.
Етнічна культура і мова тернівських болгар довгий час відзначалася своєю самобутністю. Переселенці принесли з собою багатий пісенний фольклор, зразки усної народної творчості, своєрідний родинний устрій, звичаї та традиції. Головою родини завжди був чоловік, переважно батько. Дружина- мати займалася хатніми справами, роботами на подвір'і та городі, вихованням дітей. Вона була берегинею народних традицій, передавала їх дітям. У болгарських родинах слово старших було законом, як і повага до людей похилого віку. За традицією болгарського народу, заміжня жінка носить ім'я чоловіка. Якщо чоловік Степан, то для сусідів і знайомих вона «Степаница». Громаду болгар очолювали старійшини, чоловік представляв сім'ю як її голова, був єдиним розпорядником сімейної власності, досить довго зберігав своє авторитарне керівництво. Нерівноправність жінки і чоловіка в болгарських родинах зберігалася довго. Шлюб мав важливе значення в житті болгар, без якого ні чоловік, ні жінка не могли стати повноцінними членами суспільства.
Наш земляк Сергій Ілліч Цвєтко (1884-1946), що був родом з Тернівки, досліджував культуру та побут тернівських болгар. Закінчивши Новоросійський університет в Одесі, працював вчителем української мови, а згодом викладав у багатьох інститутах Одеси, був членом етнографічно- діалектичної секції Одеської комісії краєзнавства при ВУАН. Сергій Цвєтко провів велику роботу по збору, збереженню болгарських народних пісень, звичаїв, усного фольклору.
Науковий доробок Сергія Ілліча складається з низки праць та статей «Весільні звичаї і пісні болгар на Херсонщині (село Тернівка на Миколаївщині)», «Болгарський верстат», «Симболічні речі й обряди в болгарському весіллі в порівнянні з українським», «Юнацькі та хайдутські пісні у болгар», «Замови проти різних хвороб у болгарів, записані в селі Тернівці на Миколаївщині» та інші. У 20-х роках ХХ століття деякі його статті були надруковані в Етнографічному віснику та «Віснику Одеської комісії краєзнавства при ВУАН».
Сьогодні Тернівка - один з районів міста Миколаєва, де проживає 4 198 болгар, поруч з ними мешкають українці, білоруси, росіяни, молдавани, корейці, азербайджанці, гагаузи. Всього на Миколаївщині проживає 5 614 болгар.
Плідною є діяльність товариства болгарської культури Христа Ботєва, яке активно співпрацює з науковцями України та Болгарії. Болгари зробили свій вклад в українську історію та культуру, збагативши етнічну, соціальну, релігійну і культурно-побутову палітру нашої південної України.
Відомим дослідником етнічної історії нашого степового краю наприкінці ХІХ століття був Володимир Миколайович Ястребов, 150-річчя з дня народження якого відзначали в 2005 році, відомий український етнограф, археолог, фольклорист. Наукову діяльність він розпочав, навчаючись у Новоросійському університеті на історико-філологічному факультеті. Великий вплив на молодого студента мали лекції відомих вчених того часу Ф. Успенського, Ф. Бруна, і особливо філолога, професора-слов' янознавця В. Григоровича.
Головною науковою працею В. Ястребова були «Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии». В цю книгу увійшли матеріали, зібрані вченим у відповідності до програми краєзнавчих досліджень, підготовленої до археологічного з'їзду (1884 р.) в Одесі. Книга складається з двох частин: «Суеверия и обряды», «Легенды, сказки и рассказы».
Серед наукового доробку вченого є дослідження, присвячені багатьом етносам, що проживали на той час у регіоні, наприклад «Греки в Елисаветграде». Працюючи над своєю основною працею «Материалы по этнографии Новороссийского края», що була видана в 1894 році в Одесі, науковець відвідав болгарське поселення, де зібрав і описав візерунки, писанки, гребінці. Краєзнавець відзначав, що незмінною залишилася в болгар традиція носити протягом літа «абички» - одяг із чорного саморобного сукна з великим синім поясом. Болгарки і взимку і влітку користувалися власно пошитим одягом і взуттям. Чоловічий одяг в основному був з вовни та овечої шкіри.
Активними помічниками В. Ястребова слід назвати священика В.Никифорова, який займався збиранням місцевої старовини, В. Менчиця - книгаря, етнографа, що прекрасно знав український фольклор, колегу - вчителя малювання П. Крестоносцева та колишню ученицю, а згодом і вчительку Ганну Тобілевич. Працюючи викладачем у Єлисаветградському земському училищі, Ястребов створив
