Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





О

О. П. Сарнацький

ДОРЕВОЛЮЦІЙНА ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ ПРО СТАВЛЕННЯ ТА ДІЇ РОСІЙСЬКОГО САМОДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ ВІДНОСНО УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

В умовах становлення та розвитку сучасної незалежної Української держави збільшується інтерес до власної національної історії, досвіду минулого та уроків з нього, які сприяють формуванню світогляду українського народу, у тому числі і його суспільно-політичної складової. Всебічне висвітлення вищезазначеного потребує необхідності розкриття того, як діяло самодержавство та його апарат влади в останні роки свого існування під час політичної кризи в Російській державі крізь призму їх ставлення до суспільства і людини в тій сфері, де вони найбільше дбали про свої політичні інтереси. Це вимагає показу й аналізу діяльності тих сил, що покликані були захищати існуючий на той час у Росії суспільно-політичний лад та всіляко боротися проти замахів на нього. Разом з тим, слід зауважити, що коли звернутися до її розгляду в найбільш широкому та загальному плані, в тому числі й опосередкованому, то вона досить значна, а в конкретному розумінні - то майже відсутня. Особливо це стосується її революційної складової. Тому метою цього нарису є спроба показати, як дореволюційна історіографія висвітлювала визначену проблему.

Використовуючи опосередкований шлях для дослідження даного питання, в дореволюційній історіографії можна виділити певні напрями.

Один із них репрезентував загальні нормативно-правові основи, що офіційно діяли в Росії, на які повинні були спиратися і якими зобов'язані були керуватися в своїй діяльності представники виконавчої та судової гілок самодержавної влади. Про це ми можемо дізнатися з відповідних томів найбільш повної та поважної колективної довідникової праці, що увійшла у повсякденну свідомість тогочасного російського суспільства під назвою "Словник Брокгауза та Ефрона" [1]. До нього можна віднести й видання, де перелічуються найкращі на той час представники місцевої адміністрації держави [2], а також у публікаціях І. Блінова [3] та В. Гессена [4], характерною рисою яких є ретельність добору та аналізу їх авторами відповідного матеріалу. До такого роду публікацій, хоч і дуже умовно, можна віднести й працю, що була видана у цей час за кордоном [5], в якій показані методи діяльності царської таємної поліції під час здійснення ними політичного розшуку.

Інші напрями дореволюційної історіографії були пов'язані з загостренням у Російській імперії на той час так званого "питання про інородців". Воно тоді прямо зачіпало як тих, хто проводив у життя офіційну політику уряду в національному питанні, так і їх політичних опонентів, що очолювали на місцях національно-визвольний рух.

Не дивно, що один із напрямів у дореволюційній історіографії стосовно проблеми, що розглядається, сформулювали праці представників самодержавної влади. Такі з них, як А. Смирнов [6, с.765], Д. Іловайський [7, с.7,10,12] А. Алекторов [8, с.3] у своїх працях щодо так званого "питання про інородців" або погоджувалися в цілому з урядовою політикою його вирішення та підтримували її повністю, або із незначними застереженнями.

Виступ прогресивної наукової російської громадськості на захист українського друкованого слова, події Першої російської революції 1905-1907 рр., сприяли тому, що уряд фактично лише тимчасово призупинив цензуру щодо українських видань. У цей час деякі з представників російської громадськості у своїх працях виступили з критикою російських націоналістів [9, с.28], які виступали за російську самобутність, котра могла б призвести до розпалення національної ворожнечі, або підтримали висновки спеціальної комісії Російської Академії наук на чолі з О. Шахматовим, Ф. Кор.- шем, О. Лаппо-Данилевським та ін. [10, с.8,12-15].

Однак таке "потепління" у ставленні до українського руху продовжувалося недовго. Швидке зростання національно-визвольних рухів в імперії під час цієї революції, в тому числі й українського, засвідчило для царизму та його влади про небезпеку для них, що виходила з їх боку. Тому він, здійснивши 3 червня 1907 р. реакційний державний переворот у країні, тим самим активізував впровадження в життя національної російської ідеї, яка надалі все більш міцніла та розвивалася, розпочав нове, ще більш жорстке переслідування українства, що збіглося з посиленням націоналістичних тенденцій у середовищі російського суспільства. Так, наприклад, А. Будилович в одній із своїх праць критикує тих представників українства, в тому числі й М. Грушевського, які заперечують "російську єдність", і називає їх україноманами [11, с.8,9,43]. В іншій своїй праці він піддає критиці вирішення національного питання в Росії на основах самовизначення народностей з подальшим його розвитком у автономію окраїн і федерацію областей [12, с.60,75]. Саме на такі та подібні їм переконання спирався П. Столипін у своїй внутрішній політиці з національного питання. Деякі з представників російського суспільства звернули увагу на досвід його вирішення в США, пропонували надати Україні права культурно-національної автономії, додаючи до нього економічний чинник, який би ґрунтувався на вільному підприємництві, що, на їх думку, сприяло б ідеї неподільності Російської держави [13, с.10,17]. А деякі з них, які мешкали в Україні, відповідальність за невирішеність національного питання в Росії покладали головним чином на бездіяльність самого російського суспільства [14, с.6,9,13].

Проголошена самодержавною владою в січні 1910 р. боротьба проти прагнень деякої частини "інородців" до національного самовизначення, в число яких урядом на чолі з П. Столипіним свідомо були зараховані українці, які заговорили про свої національні права, знайшла своє відображення


Сторінки: 1 2