О. М. Пашненко

МЕТОДИКА ОПИТУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ІСТ0РИК0-КРАСЗНАВЧИХ ЕКСПЕДИЦІЙ В 50-60-ТІ РОКИ XX СТОЛІТТЯ

В 50-60-ті роки XX століття дуже довго велися суперечки щодо предмету вивчення історії за допомогою історико-краєзнавчих експедицій. Одні були схильні до вивчення всіх сторін життя населення. Інші вважали, що при вивченні треба обмежуватися дослідженнями ролі й долі етнічних, національних рис культури кожного народу. І через це постало питання: як і якими методами вивчати усну історію. Тому на той час не було досить перевіреної й загальновизнаної методики проведення історико-краєзнавчих експедицій.

Але все ж таки були певні розробки з цього питання. До основних робіт під час проведення експедицій відносились: особисті спостереження дослідника, опитування населення, фіксація пам'яток культури, збір етнографічних колекцій. Найрозповсюдженішим видом робіт в 50-60-ті роки було опитування [1, с.38]. Воно мало два типи: власне опитування та анкетування. Останнє, в свою чергу, поділялося на анкети, на які самостійно відповідало місцеве населення, і анкети, якими керувалися самі дослідники в процесі польової роботи. Анкети другого типу поділялися на анкети, складені заздалегідь при підготовці до експедиції (так звані тематичні анкети й анкети бланки), і анкети, що створювалися на місці [1, с.39].

Але методисти зазначали, що анкетне обстеження рекомендувалося, головним чином, лише для вивчення сучасних процесів [2, с.123]. Тому що, по-перше, анкети дозволяли збирати масовий, доступний статистичній обробці, матеріал, який збільшував вагомість зроблених висновків. По- друге, масовий анкетний матеріал відкривав можливість шляхом порівняння даних, зібраних у різний час, простежувати динаміку й закономірності розвитку явищ сучасної культури [2, с.123]. Але й при вивченні сучасності було помилково обмежуватися збором і обробкою одних анкетних даних. Тільки сполучення анкетного методу з іншими видами робіт в експедиції, постійна перевірка анкетних даних результатами обстеження, отриманими за допомогою іншої методики, забезпечували необхідну повноту й вірогідність зібраних відомостей [2, с.123].

З особливою обережністю користувалися учасники експедицій анкетами при зборі даних з історії культури, оскільки до того часу були збережені далеко не всі явища минулого, та й співвідношення збережених пережиткових явищ у тодішній культурі зовсім інше, ніж у минулому.

Щодо основного виду робіт під час проведення історико-краєзнавчих експедицій, опитування, то воно мало свою часову особливість та методику.

Збір матеріалів шляхом опитування респондентів з місцевого населення становило найважливішу частину роботи дослідника [3, с.100]. Успіх роботи з будь-якої теми залежав від повноти й достовірності зібрання відомостей. Крім того, дані опитування - майже єдине джерело необхідної інформації.

Організатори експедицій заздалегідь планувати весь хід польової роботи, а тим більш роботу з респондентами. Методика опитування населення в 50-60-ті роки починалася з підбору потрібних осіб з місцевого населення [4, с.26]. З цією метою, приїхавши на місце роботи, дослідники зазвичай зверталися в місцеві й громадські організації. Працівники цих органів досить добре знали і місцеві умови, і людей, і, як правило, були першими радниками етнографів при виборі респондентів. Істотну допомогу в цій справі надавали працівники шкіл, клубів й інших установ [4, с.27]. Для того, щоб респонденти були обрані продумано, потрібно було правильно пояснити місцевій владі завдання експедиції. При підборі інформаторів записувались не тільки їхні прізвища й адреси, але й загальні відомості. Вік, час проживання в даній місцевості, професія, соціальний стан - все це важливо було для наступного відбору потрібних осіб, і для визначення цінності й характеру відомостей. У результаті такої попередньої роботи складався список інформаторів з короткими характеристиками кожного [1, с.39].

Відомості про респондентів можна було одержати й у ході самої польової роботи. Під час бесід, розповідаючи про ті або інші речі, люди зазвичай називали і інших мешканців, які могли підтвердити або доповнити їхню розповідь. Подібною інформацією ніколи не нехтували.

Коли більш-менш повний список можливих респондентів був складений, їх завжди розбивали на дві групи. Люди, які могли дати найцінніші відомості, опитувалися в першу чергу. Інших опитували для перевірки вже отриманих даних, для збору додаткового матеріалу [4, с.29]. Якщо час обмежений, від опитування частини інформаторів другої групи можна було й зовсім відмовитися.

Як і в сучасній методиці, так і в середині минулого століття, бесіда починалась з того, що дослідник пояснював респонденту мету свого візиту. Таке пояснення відігравало більшу роль при опитуванні, тому що від того, наскільки респондент правильно зрозуміє, що від нього потрібно й про що він повинен розповідати, багато в чому залежав і зміст його розповіді. Інтерв'юер повинен був прагнути до того, щоб бесіда була живою, безпосередньою, не мала характеру «допиту» [1, с.39]. Чим вільніше розповідав респондент, тим більше він давав інформацію «від себе», не обмежуючись рамками відповіді на задане йому запитання, тим докладніше й повніше були його повідомлення, і тим більше в них містилося подробиць і деталей.

Однак не слід було цілком покладатися на «самодіяльність» опитуваних. Ще до початку бесіди потрібно було скласти в умі, а починаючому досліднику і на папері, зразковий план опитування, виділити ту групу запитань, які варто було обов'язково задати респонденту. Цей нескладний прийом дозволяв не упустити головне і направити бесіду в потрібне русло [4, с.29]. Не обов'язково, звичайно, було задавати запитання в тому порядку, в якому вони