О. П. Негодченко

ЖУРНАЛ «КИЕВСКАЯ СТАРИНА» (1882-1906). ЯК ОРИГІНАЛЬНЕ ТА УНІКАЛЬНЕ ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

У другій половині ХІХ ст. виникли нові фактори, що сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Поступальним, хоч і складним та суперечливим, був розвиток науки на українських землях, значні зрушення відбулися, зокрема, в історичній науці, насамперед завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розширялася джерельна база історичних досліджень, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився їх інтерес до питань історії України. Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв і журнал «Киевская старина» (1882-1906) - щомісячний часопис, який публікував роботи з історії, етнографії, фольклористики, археології, літературні матеріали, документальні та наративні джерела з історії України тощо. Це періодичне видання, створене як історичний журнал, на довгий час став своєрідним науковим центром, де розроблялися різні проблеми української культури. «Киевская старина» була не схожою на попередні журнали; її заснування, діяльність та припинення видання виглядають досить цікавим явищем як в історії періодики, так і в історіографії та в історії культури взагалі. Саме унікальність цього часопису, чинники, які вплинули на концепцію журналу та факти, що стверджують самобутність «Киевской старины», і викликали нашу зацікавленість.

Оригінальність (у значенні «який привертає до себе увагу своєю незвичайністю, своєрідністю, не схожий на інших, самобутній» [1, с.680]) цього видання та його унікальність («надзвичайність у якомусь відношенні; рідкісність, винятковість» [1, с.1296]) відзначали вже його сучасники, наголошуючи на тому, що часопис мав велику заслугу перед гуманітарними науками, і вбачаючи в ньому справжній науковий координаційний центр з якнайширших проблем україністики. Навіть російські науковці характеризували «Киевскую старину» як надзвичайно цінне видання. Так, С.М. Шубинський, редактор «Исторического вестника», зазначав, що журнал постійно підтримував живий інтерес до української старовини, до її історичних та народно-побутових виявів та мав дійсно науковий характер [2, с.263-264].

На початку ХХ ст., вже коли часопис припинив своє існування, С. Єфремов, оцінюючи його значення, зазначав: «При ограниченных до крайности средствах, трудами и усилиями частных лиц была создана целая библиотека по украиноведению, солидный научный орган, долгое время служивший единственным пристанищем украинской науки. Миновать эту библиотеку не может ни одно лицо, серьёзно интересующееся судьбами украинской науки и родного слова, а тем более работающего в какой-либо области украиноведения» [3, с.104]. Він же в «Історії українського письменства» наголошував, що незважаючи на свій «антикварний характер», журнал подав «силу живого матеріалу» і на всі 25 років «став тим резервуаром, у якому не тільки наукові праці про Україну знаходили притулок, а й красне письменство та публіцистика, надто в останніх роках» [4, с.435].

З перших кроків існування «Киевская старина» набула слави неординарного друкованого органу, який виступив далеко за межі звичайного історичного журналу і «стал честно служить местным интересам» [5, с.391]. 94 томи журналу (300 чисел) за 25 років видання вмістили близько 6 з половиною тисяч різноманітних матеріалів (художніх творів, статей, заміток, повідомлень, джерел, рецензій, бібліографічних покажчиків, некрологів, ілюстрацій тощо), у ньому виступили близько 400 авторів. Його унікальність може засвідчити лише один факт: упродовж чверті століття це був єдиний в Російській імперії науковий орган українознавства, за висловом І. Франка «одинокий визначно український журнал» [6, с.85] (курсив І.Я. Франка. - Н.О.). Але поза цим фактом стоять інші, які ще і ще засвідчують унікальність та оригінальність цього періодичного видання.

Найбільш значним фактом, що вказує на своєрідність журналу «Киевская старина», є тривалість його видання. Безпрецедентно довгий і плідний час, враховуючи тодішні реалії, проіснував часопис. На теренах підросійської України другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст. годі й шукати журнал, який виходив так довго і з такою періодичністю (фактично 1 раз на місяць). Та й часописів такого ж напряму, що виходили понад чверть століття в Росії та в австрійській Україні теж було небагато. Серед них можна назвати хіба що «Русский архив» (1863-1917), «Русскую старину» (1870-1918), «Исторический вестник» (1880-1918), львівську «Зорю» (1880-1897).

Унікальним є і час заснування журналу: з одного боку - на початок 80-х рр. ХІХ ст. назріла нагальна потреба у популярному виданні, де б публікувалися матеріали з історії України (це прекрасно розуміли і засновники часопису, які зауважували, що «судьба и жизнь их (українських земель) в последние два столетия мало или вовсе неизвестны нам» [7, арк. 3]). Крім того, існуючі праці різноманітних історичних товариств та комісій, що діяли в той час були мало доступні широкому загалу через різні причини (в тому числі і через їх інколи надмірну науковість). З іншого ж боку, на Україні після закриття в 1862 р. «Основи», що видавалася у Петербурзі, було відсутнє періодичне видання, що мало б на меті розробку місцевої історії та було б розраховане на широкі кола любителів старовини. Це було зумовлено змінами у суспільному житті Російської імперії, появою Валуєвського та Емського указів, загальними умовами розвитку вітчизняної журналістики, політичною реакцією у країні, жорсткою цензурною політикою уряду. Тому поява «Киевской старины» в період дії указу 1876 р. та в часи репресій, викликаних убивством Олександра ІІ, справді виглядає унікальним явищем.

Важливим доказом унікальності цього журналу є географія його