розповсюдження. Журнал передплачували не тільки у підросійській Україні, але й у різних містах Російської імперії - Москві, Петербурзі, Тифлісі, Самарі, Твері, Тулі, Баку, Симбірську, Астрахані, Ризі тощо. Крім того, часопис передплачували також за кордоном: у Львові, Чернівцях, Відні, Парижі, Мадриді, Празі, Гейдельберзі (Німеччина) та Цюріху (Швейцарія). До «Адресной книги иногородних и заграничных подписчиков «Киевской старины» за 1890 г.» було внесено 21 адресу закордонних передплатників [8, од. зб. 12]. Надсилав «Киевскую старину» Ф. Лебединцев і до Женеви «неблагонадійному» М. Драгоманову. Це, на думку І. Франка, виглядало досить сміливо, тому він і дивувався, що перший редактор журнал «посилав Толмачову (псевдонім М. Драгоманова) в Женеві, а скінчив дні свої на постелі в Київі, а не на ешафоті, ні в Сибіру» [6, с. 285].
В Інституті рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського зберігаються листи власників книжкових магазинів з багатьох міст Російської імперії з проханням про пересилку екземплярів часопису чи про його передплату. Це листи з Москви [8, од. зб. 100, 105], Петербургу, Катеринодара, Мінська, Костроми, Риги [8, од. зб. 108] тощо. Ще ширшою виглядає географія передплат на «Киевскую старину» публічними, громадськими, студентськими бібліотеками імперії: Вільно, Ростов-на Дону, Вороніж, Дерпт [8, од. зб. 111, 112, 136], Симбірськ [8, од. зб. 134], Кронштадт [8, од. зб. 135], Томськ [8, од. зб. 126] та ін. До речі, у 1889 р. Департамент Міністерства народної освіти рекомендував журнал для фундаментальних бібліотек усіх середніх навчальних закладів імперії [8, од. зб. 16]. Слід звернути увагу і на різнопрофільність установ та організацій, що отримували журнал: навчальні заклади (університети [8, од. зб. 126], духовні семінарії та академії [8, од. зб. 125], реальні училища [8, од. зб. 123], землеробські училища [8, од. зб. 124]), літературні товариства [8, од. зб. 127, 129], земські управи [8, од. зб. 131], попечительські комітети про бідних [8, од. зб. 136], навіть бібліотека при клініці нервових хвороб [8, од. зб. 137].
Цікавим видається і соціальний статус, становище та посади, які займали передплатники журналу. Серед них дворяни, духовенство, поміщики, службовці, вихідці із селянського стану, за посадою - професура, вчителі, лікарі, нотаріуси, священики, військові, моряки, діячі земств, студенти тощо. Вони, за всієї різниці своїх поглядів, були однаково зацікавлені у розвідках з історії та культури українського народу.
Зазначимо також, що інколи передплатники «Киевской старины», зацікавившись змістом та напрямами досліджень журналу, ставали і самі його дописувачами. Так, наприклад, власник книжкового магазину у м. Смоленськ М.О. Добротворський опублікував в часописі 8 статей та повідомлень (1885-1889 рр.) [10-16], а ще кілька надісланих ним до редакції матеріалів за невідомих причин не було опубліковано і вони зараз зберігаються в архіві («Казнь огнём за вероотступничество» та «Дело о лейтенанте Возницыне») [8, од. зб. 41].
Та строкатим було не тільки коло передплатників «Киевской старины». Дописувачі журналу теж становили доволі різноманітну когорту прихильників українства. Серед них і, за висловом Д. Дорошенка, «цвіт української інтелігенції» [17, с. 57], і широке коло усіх тих, хто цікавився минулим українського народу, його культурою. Редакція журналу намагалася долучити до справи видання «значительный по своему составу кружок киевских профессоров и других учёных, знатоков и любителей южнорусской старины» [7, арк. 3]. «Киевская старина» пов'язана з творчістю діячів практично всієї української інтелектуальної плеяди кінця ХІХ - початку ХХ ст., включаючи В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, М. Драгоманова, О. Кониського, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Науменка, І. Франка, Д. Яворницького та багатьох інших. Незважаючи на всі перешкоди, (жорстка царська цензура, відсутність коштів), часопис намагався згуртувати навколо себе тогочасних українських визначних вчених та громадських діячів, працюючи на єднання національних наукових та суспільних сил, а також сприяв залученню до українофільських студій широкого кола аматорів-початківців. «Киевская старина», яка, за словами О.Ф. Кістяківського, «держится украинофилами-сотрудниками и проникнута решительными симпатиями ко всему малороссийскому» [5, с. 432], сприяла тому, що заняття історією поступово переставали бути привілеєм вузького кола істориків-професіоналів, - до них приверталася увага ширших верств населення.
Звичайно, у межах підросійської України кінця ХІХ - початку ХХ ст. з населенням у 23 з половиною мільйони (дані перепису населення Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Херсонської та Чернігівської губерній, здійсненого у 1897 р.) кількість передплатників (у найкращі часи - приблизно 1000 чоловік) та дописувачів (більше 400) - то крапля в морі («плохая подписка - доказательство слабости в публике украинофильских симпатий» і «самое лучшее мерило политической силы или, правильнее, бессилия украинофильства») [5, с.406]. Але унікальність журналу якраз і полягає в тому, що активна життєва позиція невеликої групи ідеалістів та романтиків, захоплених українською культурою, призвела до появи видання, матеріали якого активно продовжують використовувати науковці і через сто років [18].
Непересічним є значення «Киевской старины» насамперед для розвитку історичної науки. Загальновизнаною є роль історико-етнологічних досліджень у процесі становлення самосвідомості українців у ХІХ ст. [19] На той час журнал був «єдиний орган історичний український, хоч і в російській мові» [20, с.185]. Автори енциклопедичного словника Брокгауза та Ефрона вважали часопис головним на той час органом «по разработке малорусской истории». Завдання, яке ставила перед собою редакція «Киевской старины», було