достатньо масштабним: «исследование минувшей жизни южной половины России и ознакомление с нею не только местной, но и вообще отечественной публики в разнообразной, живой и доступной каждому читающему форме» [7, арк. 3]. Така популяризаторська запрограмованість діяльності журналу зберігалася протягом усього періоду існування журналу і мала неабияке значення для поширення історичних знань про Україну, ознайомлення широкого загалу з українською літературою. А в останній період видавництва журналу - і з поточними подіями суспільно- політичного життя України. Незважаючи на те, що акцент було зміщено в бік популяризації історичних знань (деякі вчені вважають, що у цьому журнал наслідував «Киевлянин» М. Максимовича: «Начиная свою работу, редакция напомнила о «Киевлянине» как о своем предшественнике. «Киевская старина» восприняла у альманаха Максимовича удобопонятную форму разработки научных проблем. Она содействовала не только развитию исторической науки, но и популяризации ее достижений») [21, с.23], на сторінках часопису постійно публікувалися і оригінальні праці чисто наукового характеру. Важливим є той факт, що на шпальтах «Киевской старины» розміщувалися історичні дослідження та розвідки як з давньої української історії [22], так і з періоду середньовіччя та ХУІІІ і ХІХ ст. [23] Історичні матеріали охоплювали не тільки історію Лівобережної України (хоча цей регіон був представлений найбільш), але й історію Правобережжя, Слобідської України, Галичини тощо.
Вражає тематичне розмаїття публікацій журналу. Заслуговує на увагу і те, що редакція не цуралася «незручних» на той тем, серед яких - історія козацтва, гайдамацький рух, селянські виступи тощо. На сторінках журналу тема козацтва була однією з провідних протягом усього періоду існування часопису. Відомий український історіограф Д. Дорошенко констатував, що саме «Киевская старина» надрукувала «по історії козацького періоду нашої історії» найбільшу кількість матеріалів [24, с. 160]. Автори публікацій на шпальтах часопису торкалися важливих для розуміння сутності козацької проблематики питань: про походження та ґенезу козацтва, його місце та роль в історії, уточнювалися окремі фактологічні положення. Незважаючи на різноманітність концепцій, оціночних положень та висновків (М.І. Костомаров відстоював тезу про козацтво як прогресивне явище, підкреслював його консолідуюче значення в історії України, а П. О. Куліш підходив до нього як до анархічної, деструктивної сили), більшість робіт, завдяки постановці питання, привернули до себе увагу сучасників, в тому числі і російських істориків.
Широко на сторінках журналу була представлена і церковна історія [25]. Це зумовлювалося як програмовими засадами («церковно-религиозному быту южнорусского народа, в частности, быту и положению духовенства, взаимных отношений его и паствы, по важности сего предмета, мы готовы отвести одно из видных мест в нашем издании» [7, арк. 4]), так і, у великій мірі, і особистістю першого редактора журналу, вплив якого на формування ідеологічних засад діяльності журналу відчувався і навіть після його смерті.
Часопис провів також значну археографічну роботу, постійно надаючи свої сторінки для публікації різноманітних за видовими та жанровими особливостями історичних пам'яток. На його шпальтах друкувалися як масштабні джерела, так і поодинокі матеріали. Всього було надруковано окремо 943 історичних джерела з коментарями, поясненнями, примітками. Велика кількість джерел публікувалася також і в текстах досліджень істориків з різних проблем українського минулого. Інколи такі «вкраплення» в тексті займали левову частину опублікованих матеріалів. Велика увага редакції до історичних джерел сприяла перш за все утвердженню положення про те, що українська культура - самобутня, унікальна, автентична, а історія українського народу звитяжна, героїчна, насичена численними перипетіями і повинна бути досліджена та усвідомлена як сучасниками журналу, так і прийдешніми поколіннями.
Серед українознавчих матеріалів особливе місце відводилося на сторінках журналу народній творчості, яка своїм змістом об'єктивно відтворювала світогляд українського народу, його національну культуру, стверджуючи її самобутність та оригінальність. Етнографічні та фольклористичні матеріали, опубліковані на сторінках журналу, давали змогу не тільки популяризувати українську культуру, але показати її самобутню індивідуальність, спільні корені всіх українських регіонів та етнографічних груп, знайомили суспільство з багатогранною усною народною творчістю та стародавніми традиціями і обрядами українців [26]. Сутність і значення фольклористичної спадщини часопису полягає насамперед у виключно науково-історичній та історико-пізнавальній і естетично-виховній цінності опублікованих матеріалів. Це та культурна спадщина, яка і на сьогодні живить вітчизняну фольклористику. З етнографічними та фольклористичними публікаціями в «Киевской старине» виступило понад 150 авторів, як авторитетних науковців, так і провінційних аматорів. Серед відомих вчених у цій галузі це М. Драгоманов, А. Малинка, І. Манжура, В. Милорадович, Ф. Рильський, М. Сумцов, І. Франко та ін. На шпальтах журналу було опубліковано понад 350 статей, заміток, повідомлень з питань фольклористики та етнографії, здійснено більш ніж 220 публікацій етнографічних джерел та фольклорних пам'яток, близько 50 наукових рецензій. Крім того, друкуючи частину матеріалів українською мовою, журнал «с положительными симпатиями к малороссийскому народу» [5, с. 406] відтворював своєрідність історичної та побутової атмосфери народного життя, документально підтверджував національну специфіку української культури і об' єктивно слугував справі відстоювання прав українського народу.
«Киевская старина» зробила значний внесок і в процес становлення архівознавства та спеціальних історичних дисциплін (генеалогії, топоніміки, сфрагістики, історичної географії, нумізматики тощо). В рамках загальноісторичних проблем автори часопису зробили чималий внесок у розширення історико-краєзнавчих, топографічних, біографічних, демографічних досліджень в Україні. Зазначимо, що на шпальтах «Киевской старины» фактично вперше з'явилися матеріали до біографії І. Мазепи [27],
