Унікальною була роль «Киевской старины» і в розвитку суспільно-політичного руху на українських землях Російської імперії. Незважаючи на те, що І.Я. Франко достатньо критично ставився до часопису, навіть остерігався називати його журналом через відсутність (особливо в перші роки існування) матеріалів про громадсько-політичне життя на українських теренах, слід зауважити, що в тих умовах «Киевская старина» як могла виконувала роль трибуни громадського життя українців, звичайно, дуже обережно і розсудливо. Причини цього слід шукати в загальних умовах існування журналу. «Умови часу не дозволяли журналові мати чітку громадську фізіономію; він публікував матеріали, описував факти, збираючи навколо себе співробітників найрізноманітнішої орієнтації - від М. Драгоманова та І. Франка, що виступали переважно під псевдонімами, до зовсім далеких від «політики» провінціальних аматорів археології та історії» [34, с. 89]. Але все ж таки, усвідомлюючи можливі наслідки, редакція час від часу вміщувала матеріали на злободенні теми дня, публікувала вісті про суспільне життя українства. Такі замітки містилися у рубриці «Мелкие известия» (існувала з травня 1895 р. по січень 1896 р.) та «Текущие известия» (1899-1906 рр.).

Важливою характеристикою діяльності журналу є його зв'язок з західними українцями, серед яких були і дописувачі, і передплатники часопису. Серед останніх - читальня руської семінарії у Львові, літературне товариство «Руська бесіда» та приватна книгарня в Чернівцях тощо [8, од. зб. 127]. А співробітничали з «Киевской стариной» В.М. Гнатюк, Я.Ф. Головацький, І.Я. Франко, Ю.А. Яворський, на шпальтах часопису було опубліковано твори О.Ю. Кобилянської, Ю.А. Федьковича. З метою підтримання постійних духовних і літературних взаємозв' язків Наддніпрянської України з Галичиною було укладено домовленість між книгарнею «Киевской старины» та Науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка у Львові про таке: часопис передплачував Літературно-Науковий Вісник для розповсюдження його в межах Російської імперії і брав на себе зобов' язання постачати НТШ друкованою продукцією, насамперед українською мовою, що вийшла в Росії.

Важко переоцінити роль «Киевской старины» у тогочасному літературному процесі [35]. І хоча журнал був двомовним (наукові та критичні статті друкувалися російською мовою, а художні твори - українською), він з 80-х рр. ХІХ ст. і до 1906 р. залишався єдиним на Східній Україні друкованим органом, де «можна було публікувати матеріали і дослідження з фольклору та з історії літератури. Разом з фольклорними публікаціями журнал віддавав чимало місця матеріалам із старої української літератури і з літератури нової (статті та матеріали про Котляревського, Квітку, Шевченка)» [34, с. 89]. Саме цей часопис вперше опублікував прозові твори Т.Г. Шевченка, написані російською мовою, систематично друкував різноманітні матеріали про Кобзаря - листи, спогади, знахідки, коментарі. Всього за роки існування часопису у ньому було надруковано 165 зразків красного письменства, серед них твори Ганни Барвінок, В. Винниченка, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, М. Кропивницького, Лесі Українки, Панаса Мирного, І. Франка [36], Б. Познанського, М. Старицького, О. Федьковича, Л. Яновської та ін. Крім того, в журналі було вміщено більше 180 статей, заміток та повідомлень з питань літературознавства та мовознавства, здійснено 70 публікацій літературних пам'яток. Систематично у часописі з'являлися рецензії, спочатку лише на історичні, а потім і на художні твори. Як критик-рецензент в «Киевской старине» активно виступав Василь Горленко.

«Киевская старина» була унікальним виданням і з точки зору внеску у розвій української мови, у ствердження її як самодостатньої та самобутньої [37-38]. Крім того, часопис доклав багато зусиль для утвердження можливостей української мови як наукової з притаманною їй технічною та гуманітарною термінологією. Журнал був фактично вогнищем української науки у Східній Україні, оскільки всі наукові установи, що існували в підросійській Україні були філіалами російської академії. Всі ті «Общества», «Комиссии», «Комитеты» мали характер російських державних установ, і навіть «Юго- Западный отдел Императорского Русского Географического Общества» в Києві публікував свої праці виключно російською мовою (зазначимо, що після його закриття частину покладених на Відділ функцій взяв на себе часопис «Киевская старина», до діяльності якого залучилися колишні члени Відділу - В. Антонович, П. Житецький, О. Русов, М. Лисенко, В. Науменко та ін.). На сторінках журналу з'являлися статті, що відстоювали право українського народу на власну мову, а в кінці 90-х рр. ХІХ ст. часопис став учасником дискусії щодо самостійності української мови та літератури та їх місця в сім' ї слов'янських мов [39-42]. Свої мовознавчі роботи в «Киевской старине» публікували Б. Грінченко, В. Антонович, П. Житецький, А. Кримський, К. Михальчук, В. Науменко та ін.

До заслуг редакції «Киевской старины» треба віднести і появу «Словаря української мови» (1907-1909 рр.). Цей словник, остаточно зредагований Б.Д. Грінченком, становить зведення праці багатьох кореспондентів часопису і є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови з перекладом включених до нього