На пошану заслуговує і останній редактор «Киевской старины» В. Науменко. Крім того, що Володимир Павлович був автором 115-ти публікацій на різноманітні теми, його заслугою є і те, що період редагування ним журналу позначився суттєвими змінами в загальному напрямі та змісті часопису. «Киевская старина» з аполітичного чисто наукового видання поступово перетворюється на орган українофільства, на сторінках якого розгортається боротьба за українське слово, за вільний розвиток української літератури, з' являються статті, що характеризували тодішню політичну ситуацію в Наддніпрянщині, Галичині, Буковині. Видання журналу стає справді «патріотичною справою» [43, арк. 2] громади і перетворюється з консолідуючого органу науковців у консолідучий орган громадських діячів. Саме В. Науменко домігся дозволу друкування на сторінках часопису творів українського письменства мовою оригіналу. Ще з середини 90-х рр. ХІХ ст. редакція «Киевской старины» за його ініціативи і у його помешканні розпочала «торг українськими книжками - старими виданнями, що лишилися були у декого з громадян з 60-х і 70-х років, та новими, що почали тоді заходами Старої громади та молоді виходити. Це й було зерно першої української книгарні» [44, с.173]. У 1896 р. він звернувся до уряду з «Пам'ятною запискою», в якій обґрунтував вимогу легалізації українського слова [45, арк. 2], а вже 1897 р. «Киевская старина» отримала такий дозвіл і офіційно заснувала українську друкарню, а 1899 р. - українську книгарню. «Помалу, крок за кроком, поширяла ця книгарня свої зв'язки та операції, завойовувала книгарський ринок і досягла справді величезних, як на ті часи, результатів, і не самих матеріальних. На чолі її стояв вчитель В.П. Степаненко, що зумів зробити офіціально «Книжный склад журнала «Киевская старина» легальним осередком широкої української пропаганди, що виховав не одну, може, тисячу свідомих українців. Власна громадська книгарня стала таким чином не останньою часткою в дореволюційному балансі українства, не кажучи вже про значіння її в книгарській та видавничій справі безпосередньо» [44, с.174]. Саме тоді часопис став головним органом української літератури в Наддніпрянській Україні, вміщуючи крім самих українських творів також критику, бібліографію й хроніку літературного життя.

Взагалі, аналізуючи роботу, яку проводила редакція журналу, можна говорити про «Киевскую старину» не тільки як про журнал, а як про центр українського суспільного життя кінця ХІХ - початку ХХ ст., власне як про організацію, товариство однодумців, які переймалися як сьогоденням так і майбутнім українського народу. І ми погоджуємося з думкою авторитетної дослідниці М.Г. Палієнко про те, що цей часопис був «одним із важливих символів національного відродження кінця ХІХ - початку ХХ ст.» [46, с.114].

Слід також зазначити, що події революції 1905-1907 рр. неоднозначно вплинули на долю «Киевской старины». З одного боку, піднесення суспільно-політичного і національного руху в цей час призвело до відміни указу 1876 р. і український народ офіційно отримав право на національну пресу. Це, здавалося, створювало б умови для розвою діяльності журналу. Але «Киевская старина», яка тривалий час була єдиним періодичним органом українофільської спрямованості у підросійській Україні, позбулася цієї ролі внаслідок появи численних україномовних журнально-газетних видань. Редакція часопису стала на позиції перетворення журналу з наукового історичного на громадсько- політичний орган. Але це не могло задовольнити те широке коло людей, що були раніше і дописувачами і читачами журналу. Це призвело фактично до припинення видання (хоча редакція спробувала через реорганізацію «Киевской старины» в літературно-публіцистичний журнал «Україна» зберегти його). Таким чином, навіть закриття журналу видається унікальним: саме тоді, коли українство отримало ширші права щодо задоволення своїх національних потреб, а українська мова отримала офіційне право на існування, часопис, що довгий час фактично нелегально був провідником українофільства, припинив своє існування. Такий історичний казус, як нам видається, міг би стали темою окремого історичного дослідження.

Враховуючи все вище зазначене, не можемо також не погодитися з М. Антоновичем, який називав «Киевскую старину» найкращим науковим журналом на лише «Південно-Західного краю», але й цілої колишньої царської імперії» і вважав, що часопис «відіграв першорядну, якщо не найголовнішу, ролю в покладенні основ під наукове опрацювання сливе всіх ділянок українознавства» і «за 25 років свого існування поклав справжні основи під різні галузі українознавства від археології до найновіших часів» [47, с. 29]. Його думку розділяв і М.В. Кучинський, який теж вважав, що «Киевская старина» - «українознавче енциклопедичне видання, яке стверджувало нову закономірність і необхідність національної культури на Україні, що в період дії указу 1876 р. було справді позитивною рисою журналу» [48, с. 28].

Редактори журналу головний наголос ставили на наукових дослідженнях, прагнучи поширити і поглибити всі ділянки українознавства та зміцнити саму базу розвитку української ідеї. Не вдаючись до національних чи політичних гасел, вони висловлювали свої погляди через мову науки, через історичні факти, які стверджували закономірність існування української нації з її самобутніми культурою та традиціями. Надзвичайну роль «Киевской старины» в українському культурному процесі засвідчує також і факт відновлення у 1992 р. видання журналу, але вже з україномовною назвою «Київська старовина» [49-50]. Її редакція сповідує вірність науковим традиціям історико-літературного часопису кінця ХІХ - початку ХХ ст. і за короткий час стала одним з головних історичних видань незалежної України.

Таким чином, «Киевская старина»