Є. Г. Сінкевич

ПОЗИТИВІСТСЬКА ОПТИМІСТИЧНА ВАРШАВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА В ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Суспільним явищем і подією в польській історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. стала дискусія щодо поглядів на історичне минуле Речі Посполитої між представниками варшавської і краківської позитивістських історичних шкіл. Варшавська школа утвердилася як напрямок у польській історіографії кінця ХІХ ст., що знаходився в опозиції до краківської історичної школи, а власне до приписуваного їй «песимізму» в оцінці історії Польщі. Вона сформувалася в рамках так званого «варшавського оптимістичного позитивізму», однак назву історичної школи отримала лише після Другої світової війни, коли вже давно не існувала. На переконання її представників, краківська історична школа, під впливом німецької науки, перебільшувала роль держави в історії - а також бачення, щодо фактів, які обумовили занепад Речі Посполитої, сприяючи негативній оцінці минувшини.

Які об'єктивні фактори та суб'єктивні чинники обумовили формування, розквіт та занепад школи? Відповідь на це питання, очевидно, необхідно шукати в самому процесі розвитку суспільно- політичних, економічних та культурно-національних процесів на зламі століть, а також у стані польської історичної науки і впливі на неї європейської історіографії.

На 1870-ті роки паралельно із стрибком у розвитку продуктивних сил і пожвавленням інтелектуального життя в Польському Королівстві припадає початок наукової діяльності представників варшавської історичної школи: Т. Корзона [1], В. Смоленьського, А. Павіньського. Найвиразнішими проявами її теоретичних напрацювань були: робота В. Смоленьського «Szkoly historyczne w Polsce» (1886) та виступ Т. Корзона на Другому з'їзді істориків у Львові (1890). На противагу краківським історикам, В. Смоленьський і Т. Корзон давали зовсім інші оцінки ролі народу в занепаді державності. Вони відмовилися від надмірного «песимізму» і акцентували увагу на «оптимістичних» аспектах польського історичного процесу. Т. Корзон, А. Рембовский, В. Смоленьський, а в меншій мірі А. Павіньський і С. Лагуна, яких зараховували до варшавської історичної школи, виступали проти інтерпретації занепаду Польщі в розумінні дарвінської теорії розвитку. Вони вказували на те, що то була улюблена теза офіційної історіографії країн поневолювачів, оскільки знімала з них відповідальність за загарбання. Із твердженням про «природний» занепад Польщі історики варшавської школи полемізували, звертаючись до двоякого роду аргументів. Наприклад, А. Рембовский робив наголос на тому, що прояви «аномального розвитку», які приписували Польщі, були також характерними для багатьох інших держав, не спричинивши принаймні їх занепаду. Натомість, Т. Корзон і В. Смоленьський, погоджуючись із багатьма твердженнями про «відхилення» у розвитку Польщі, підкреслювали, що в період реформ Станіслава Августа, а власне після ухвалення Конституції 3 травня, більшість із тих «аномалій» була подолана і держава повернулася на природний шлях західноєвропейського розвитку. Тези істориків варшавської школи полягали у запереченні «теорії власної вини» і переведенні головного акценту на чинники зовнішнього занепаду, точніше на агресію держав-загарбників. Був то напрямок, який окреслено як «оптимістичний» на противагу «песимістичному» краківської історичної школи. Обидві ці школи, маючи в філософії, психології, а також у поточній мові зовсім інші прояви, збуджували і надалі збуджують дискусії [2]. Однак, фактом залишається і те, що від кінця ХІХ ст. вони міцно вкоренилися в польській історіографії. Позитивізм у польській історіографії другої половини ХІХ ст. як методологія історичних досліджень став предметом дискусії середини ХХ ст., започаткованої в наукових часописах Ц. Бобіньскою [3]. На початку 1960- х рр. вивчення варшавського позитивізму як культурно-освітнього напрямку в польській історіографії знаходилося в полі уваги дослідників літератури, а згодом й істориків [4].

Позитивісти, як відомо, недооцінювали історію, а нерідко трактували її легковажно. Справа однак цікава, саме в ту епоху, у період найбільшого тріумфу філософії та ідеології позитивізму, виростало покоління передвісників польського історичного неоромантизму і модернізму, найзначнішими представниками якого були Ш. Ашкеназі і К. Потканьський. Вони (після Т. Корзона, Т. Войцеховського, Б. Улановського і Б. Лимановського) здійснили під кінець ХІХ ст. найбільший вплив на вже численне молоде покоління істориків, бунтуючи проти культивованої традиції краківської школи та прагнучи до збагачення проблематики й інструментарію польської історіографії. Однак, потрібно тут відразу зазначити, що не завжди оцінювався в цілості доробок згадуваних вище істориків, і часами зводилося тільки до переймання деяких їх поглядів та методик. Іншими словами, під кінець ХІХ ст. формувалося нове покоління польських істориків, яке брало від своїх вчителів і попередників тільки те, що відповідало та було співзвучне його власному світогляду.

Характерно, що Т. Корзон притягував до себе молодь оптимізмом, глибокою вірою в природні сили народу, який по періоду «вікового маразму» зміг в станіславівські часи відроджуватися внутрішньо і в 1794 р. намагатися втілювати свої ідеї щодо незалежності. Відродження в польському суспільстві визвольницьких устремлінь, які можна прослідкувати від кінця 80-х і в 90-ті рр. ХІХ ст., надало працям Т. Корзона нової суспільної ваги, спричинило те, що вони стали для молодих істориків свого роду протиотрутою на постулати краківської школи. З огляду на це, важливе значення мали монографія Т. Корзона про Костюшку і обширний реферат про Лелевеля та завершення історії Польщі за Станіслава Августа [5]. «Молодь не у всьому погоджувалася з Т. Корзоном, відкидаючи його критику Наполеона..., але в засадничій справі, в оцінці живучості народу в