Продовжувачем Т. Корзона став Ш. Аскеназі, який навіть полеміку з поглядами краківської історичної школи провадив у подібний спосіб, як Т. Корзон і В. Смоленьський, що стверджували про внутрішнє відродження народу в епоху Станіслава Августа. Шимон Аскеназі йшов далі своїх попередників і виступав на захист цих часів. Між іншим, дав тому чіткий вираз у рефераті, прочитаному на ІІІ з'їзді польських істориків, і в полеміці з В. Спасовічем [7]. Ще в першій своїй монографії "Die letzte polnische Konigswahl" (1894) він звернув увагу на спроби здійснення реформ у часи напередодні запровадження Польського Королівства і акцентував увагу на тогочасній політиці європейських царств, направленій у 1764 р. на зайняття польського трону. У пізніших працях, подібно до А. Рембовського, протиставлявся поглядам Ю. Шуйського, заперечуючи тезу, що ніби у вадах устрою давньої Речі Посполитої крилися причини занепаду Польщі ХУІІІ ст. Стверджував, що в цілій тогочасній Європі підходи до управління державою залишалися в стані «.очевидної дегенерації і сваволі» [8, s. 383]. Ш. Аскеназі до полеміки з поглядами краківської школи впровадив новий елемент, зокрема аналіз міжнародної ситуації в добу занепаду польської держави. Робив із нього висновок, що тогочасна дипломатична гра європейських держав була вирішальним чинником занепаду Речі Посполитої, відповідно втрата державності не була невідворотною, а лише випадковою [9]. Ш. Аскеназі багато зусиль доклав на доведення «наукової невідповідності й політичної другорядності» поглядів, які сповідувала краківська історична школа [8, s. 367]. Політичну шкоду «песимізму» вбачав у тому, що він виражав «політичну самосвідомість» суспільства і сприяв поширенню позицій угодництва [8, s. 385]. У праці «Przymierze polsko-pruskie» (надрукованій у «Bibliotece Warszawskiej» в 1897 р.) Ш. Аскеназі атакував тези фундатора краківської історичної школи В. Калінки, який твердив, що в період чотирилітнього сейму розрив із Росією і опора на Пруссію було чистим шаленством, ще одним помилковим доводом, який свого часу опанував думки поляків. Ш. Аскеназі вважав, що було все навпаки - союз із Пруссією мав сприятливі прояви і міг підтримати намагання народу до здобуття незалежності. «Оптимізм» Ш. Аскеназі був тісно пов'язаний із зростанням політичної активності польського суспільства, із ренесансом незалежницьких думок. Немає нічого дивного, що Ш. Аскеназі був згодом визнаний за творця підвалин ідеології визвольного руху. Прихильники того руху М. Соколніцкий, М. Кукєль, В. Студніцкий та інші зверталися до праць Ш. Аскеназі й знаходили в них підстави для власних історичних і політичних концепцій. Необхідно зауважити, що сам Ш. Аскеназі, хоч симпатизував визвольному руху, ніколи не був із ним пов'язаний організаційно.

Початок ХХ ст. приніс велике пожвавлення на полі організації історичної науки, особливо в Польському Королівстві, де спостерігалося значне зростання наукових організацій. Пробили собі дорогу соціологічний напрямок історії; економічна, психологічна і суспільна проблематика. Все це вимагало не тільки ревізії попередньої історіографії, зміни методики праці, але також організації наукових осередків, нових наукових видавництв. Йшлося про необхідність набуття форм, які дозволяли переосмислити низку назріваючих дослідницьких проблем. Велику роль у розвитку науки на польських землях відіграв 1905 рік, відкривши період політичного лібералізму в Королівстві. 1906 р. у Варшаві виникли Товариство любителів історії та Товариство опіки над предметами старовини, а в 1907 р. - Варшавське наукове товариство, що успадкувало традиції Королівського Товариства приятелів наук. Із 1905 р. у Варшаві почав виходити «Przegld Historyczny», друге по «Kwartalniku Historycznym» щодо значення видання польських істориків. Волелюбній атмосфері революційних років сприяла відроджена у 1881 р. Каса ім. Мяновського. У 1905-1917 рр. Каса субсидіювала «Przegld Historyczny» та монографії, що виходили під редакцією Ш. Ашкеназі. У 1906 р. розпочало діяльність Товариство наукових курсів. Воно об'єднало найвідоміших репрезентантів науки (одним із його організаторів був Т. Корзон). Товариство організувало Вищі курси, що перетворилися у Вільний польський університет (1916). У його мурах вперше по багатьох роках поневолення розквітло польське слово, а історія Польщі вийшла із підпілля на наукових кафедрах. Серед її викладачів поруч із Т. Корзоном і В. Смоленьським працювали молоді історики: М. Хандельсман, С. Кентжиньський,

Конопчиньський, Г. Мошціцкий, М. Соколніцкий, К. Тимєнєцкий.

У порівнянні з іншими регіонами польська історична наука в Галичині знаходилася в кращому становищі. Діяли два університети: у Кракові та Львові. На початку віку вони омолодили свої кадри істориків. Кафедри очолили переважно вихованці Ягеллонського університету (в основному вихованці

Смолки): В. Собєский, С. Кутжеба, Ф. Буяк - в Кракові та С. Закжевский, А. Шеланговский - у Львові. У 1901 р., стараннями О. Бальзера, у Львові виникло Товариство підтримки польської науки, яке розгорнуло жваву роботу. У 1908 р. у Львові засновано Польське геральдичне товариство (друкувало «Геральдичний місячник», «Річник геральдичного товариства»).

Діяльність Академії Знань, свого роду польської Академії Наук, йшла шляхом проторованим ще в ХІХ столітті. Діяла окрема історична комісія, яка здійснювала роботу по виявленню нових джерел та провадила значну видавничу роботу. Нею було опубліковано «Monumenta Poloniae Historical) і речники, хроніки, некрологи, календарі, житія святих. Публікаторську діяльність розгорнуло створене в 1897 р. у Кракові Товариство любителів історії і старовини («Bibliotek Krakowska» «Rocznik Krakowski»).

Перехід від позитивізму до неоромантизму і модернізму відбувся