У контексті історії Польщі історик Т. Епштейн вивчає різні сторони життя шляхетсько-дворянських станів Правобережжя, прикладом чого може слугувати стаття про шлюби шляхти на Волині, Поділлі та Україні у 1815-1880 рр. [47].

Широкий спектр досліджень з історії польських повстань дозволяє змалювати цілісну картину соціально-політичних настроїв та життя Правобережних губерній вцілому, а також наслідки участі подільського дворянства у цих подіях.

Звернув увагу на «особливу» політику російського царизму щодо майнових прав польського шляхетського елементу О. Гордуновський, простежуючи еволюцію поміщицьких господарств у нових товарно-грошових відносинах [48]. Царська аграрна політика на Правобережжі між польськими повстаннями, за висновками В. Щербини, полягала у зменшенні кількості поляків-землевласників одночасно із посиленням позицій російських дворян [49]. Науковцем О.І. Козій досліджено процес втрати місцевим шляхетством владних повноважень у період між двома польськими повстаннями [50].

Доповнюють інформаційний потенціал тематики дослідження праці польських дослідників щодо окремих аспектів політичного і соціально-економічного життя Правобережжя та його соціальної структури. Зокрема, А. Вронський у своїй монографії «Повстання листопадове на Волині, Поділлі та Україні» дослідив суспільний і національний склад повстанчих відділів у даних регіонах [51].

Польський дослідник Е. Козловський опрацював і вперше у польській історіографії ввів у науковий обіг невідомі документи 1830-1831 рр., що висвітлюють листопадове повстання поза межами Королівства Польського. їх автором є учасник тих подій А. Голінський, який впродовж 1832-1834 рр. описав історію революційного руху на Поділлі, діяльність Подільського Патріотичного Товариства, механізм конспірації перед повстанням. Крім того, він наводить соціо-етнічний опис мешканців краю, а саме шляхетського стану та його майнове становище і привілеї до повстання, діяльність виконавчої і поліційної влади. Цінними є біографічні нотатки шляхтичів, які брали активну участь у повстанні [52].

На фоні подій польського повстання 1863 р. С. Драніцин розглядає участь у ньому менш заможних верств шляхетства Правобережжя, вказуючи на відмінності між селянами та однодворцями від соціального статусу шляхтичів, незатверджених Герольдією у дворянстві [53].

Автор М. Лещенко стверджував, що шляхта розглядала Правобережжя як беззаперечну територію Польщі, але події 1863 р. показали ще недостатньо усвідомлену необхідність підвищення політичної свідомості суспільства самим шляхетським елементом [54]. Механізм підготовки повстання в Подільській губернії, агітація серед шляхетства, фінансування, хід подій, репресивні заходи царату щодо учасників були відображені у монографії Г. Марахова [55]. Проте статистично-аналітичний підхід до вивчення повстання 1863 р. та участі у ньому правобережного дворянства здійснив науковець В. Зайцев [56]. Персонально- довідковий матеріал про дворян-учасників революційних подій 50-60 рр. ХІХ ст. представив дослідник В. Дьяков [57]. Ці дослідження, безумовно, мають досить ціннісне значення для наших наукових пошуків.

Суспільне існування шляхетства Поділля кінця XVIII - початку ХХ ст. історики радянського часу аналізували переважно в соціально-економічних аспектах, показуючи його з негативного боку і не враховуючи внеску дворянського стану в розвиток Правобережної України у загально історичному контексті.

Негативну оцінку управлінському апарату губернського рівня дав історик П.А. Зайончковський. Він хоч і мало уваги приділив діяльності губернських органів влади в Україні, але досить детально описав пореформений період кінця ХІХ ст., пов'язаний з посиленням реакції та боротьбою із революційним рухом [58; 59]. Історики-аграрники М.Н. Лещенко [60], О.В. Панкратова [61] також негативно оцінювали систему державного управління (як одну із причин селянських рухів), висвітлюючи некомпетентну поведінку влади у боротьбі із селянськими виступами кінця ХІХ - початку ХХ ст. Крім того, вчені звернули увагу на особливості проведення реформи 1861 р. на Правобережжі, які були спричинені польським виступом і переслідували мету збільшення непольського землеволодіння.

Важливе місце у вивченні станової політики імперії щодо польського шляхетства має праця російського вченого Л. Горізонтова [62]. Він вказує на незакінчене вирішення «польського питання» через невідповідність урядових заходів щодо інтеграції польського населення. «Українське питання» у політиці верховної влади розглянув дослідник О. Міллер, який проаналізував соціальну структуру Правобережжя [63].

У монографії російського історика М. Бібіна йдеться про стосунки самодержавної влади і дворянства від початку Першої світової війни до Лютневої революції, коли Рада об'єднаного дворянства прагнула консолідувати представників привілейованого стану задля збереження їх лідируючої ролі [64].

Американський науковець С. Беккер розвіяв догматичний міф про втрату російським дворянством авторитету і значення після Великих реформ 1860-1870 рр. На його думку, привілейований стан адаптувався до соціально-економічних змін, зберігаючи таким чином лідируючу роль в економічно- політичному житті імперії [65].

Польський дослідник Д. Шпопер констатує політичну та суспільно-економічну активність дворянських зібрань західних губерній у 1856-1862 рр., а саме місцевих дворян польського походження. Ці факти, на його думку, свідчать про зародження суспільної думки та становлення громадянського суспільства [66, с.100].

Праця Л. Яшкевича базується на джерелах архівів Москви, Петербурга, Вільна, Мінська і Києва. У ній автор відобразив російсько-польські стосунки на переломі ХІХ-ХХ ст., відмітивши упереджене ставлення царату до польського питання напередодні подій 1905 р. [67].

Про перші прояви індустріалізації та значення шляхти (що почала формувати своєрідний «економічний» патріотизм пограниччя на заході імперії) у господарському розвитку південно-західних губерній Росії у першій половині ХІХ ст. йдеться у монографії Е. Орман. Певна мікроісторія, а саме - двох шляхетських родин, дозволила краще зрозуміти мотивацію багатої шляхти, її політичні побоювання змін, які принесло ХІХ ст. у політичній, соціальній,