УДК 329.12:323.39(477)"19"

С. Г. Іваницька

УКРАЇНСЬКА ЛІБЕРАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЙНА ЕЛІТА

В КОНТЕКСТІ НАЦІЄТВОРЕННЯ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.:

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Стаття присвячена концептуальним проблемам дослідження української ліберальної демократичної еліти в контексті процесів «національного будівництва» в умовах пізньої імперської Росії.

Ключові слова: ліберальна демократія, партійно-політична еліта, Українська демократично-радикальна партія, «український проект», націєтворення.

У останні десятиліття у сфері гуманітаристики активізувалася увага до проблеми політичних еліт і політичного лідерства. Ця тенденція простежується і в сучасній українській історіографії. В межах цієї досить широко окресленої теми вивчається комплекс взаємозв'язаних питань: суспільно-політичні течії, партійні асоціації, їхня ідеологія і програма; власне партійно-політична еліта як продуцент, медіатор і носій соціалістичних, консервативних, ліберальних і націоналістичних ідей; індивідуальний життєвий шлях, професійний досвід і творча спадщина найбільш видатних її представників (насамперед, «людей першого

* Підготовку даної статті уможливлено завдяки дослідчій дотації Канадського інституту українських студій Альбертського університету (із Вічного фонду з українознавства ім. д-ра І. Іванцева й д-ра М. Мисько- Іванців) ряду в історії»), їхня партшно-політична діяльність в добу «національного відродження», а надалі - в роки Української революції і визвольних змагань 1917-21 рр.

Особливий інтерес становить вивчення еліти ліберально-демократичного спрямування, насамперед тієї її частини, що або вже набула виразно української ідентичності, або невпинно еволюціонувала в цьому напрямку від ідентичності «загальноросійської». Для такого зацікавлення є декілька підстав. Це й притаманний еліті цього типу значний інтелектуальний і духовний потенціал, бо саме до її лав входили історики, публіцисти, юристи, літературознавці, лексикографи, етнографи, педагоги, кооператори, редактори та книговидавці - згадаймо незабутні імена С.О. Єфремова, Б.Д. Грінченко, В.М. Доманицького, А.В. Ніковського, П.Я. Стебницького, Є.Х. Чикаленка, М.А. Дмитрієва... І як наслідок - надзвичайно вагомий внесок в українську культуру. Це - й те особливе становище, яке цей тип еліти посідав в імперському політичному соціумі на початку Хх ст., об'єктивно пов'язане з її тяжінням до синтезу традицій та інновацій, із невпинним прагненням до гармонії соціального і національного чинників, із щирими намірами до конструктивної співпраці з соціалістичними та ліберальними течіями загальноросійського визвольного руху, із пошуком контактів із опозиційними представниками «недержавних націй» Російської імперії. Зрештою, це й особлива, креативна функція еліти подібного ґатунку в період «конструювання нових націй» в Східній і Центральній Європі: в модерну епоху, епоху націоналізму (XVIII - початок XX ст.) саме ця еліта була покликана до «винаходу традиції» (Е. Гобсбаум). її внесок в процес «масовизації політичних рухів», в «запрошення мас до політики» реалізувався у властивих саме їй сферах та формах діяльності - через розбудову системи комунікацій у вигляді україномовної преси, освіти, «Просвіт», бібліотек, читалень, клубів та народних аудиторій й - ширше - в розбудові національної модерної культури. Гасла «відродження», «визволення» нації, які освячували цей процес, фактично означали послідовну реалізацію інтелектуального проекту, ідейні та етичні підвалини якого заклали ще кирило-мефодіївські братчики, а саме - проекту творення української модерної політичної нації. Як слушно зауважує Я.Й. Грицак, з'ясовуючи «формули» української історії, «...якими б важливими не були історичні чинники і релігійні поділи, «хто куди потрапить» залежить насамперед від волі національних еліт» [1, с.30-31]. Додамо: а також їхньої здатності професійно виконувати інтегративну функцію (уміння згуртувати різні групи населення, гармонізувати соціальні інтереси, забезпечити співробітництво та реальну політичну взаємодію в суспільстві, досягнути консенсус). І, ймовірно, ці функції здатна успішно виконувати саме ліберальна, демократично спрямована еліта.

Зауважимо, що термін «еліта» застосовуємо в руслі ціннісного напрямку в елітології, згідно якому еліта тлумачиться як «кваліфікована меншина», яка продукує нові моделі поведінки та полегшує адаптацію соціуму в мінливому світі. В межах цього напрямку панує погляд на еліту як «аристократію духу», меншість обраних людей, які переважають масу психологічно (Х. Ортега-і-Гасет). Рівноцінними в контексті цієї проблематики вважаємо також поняття «інтелігенція», «інтелектуали», «провідники руху», «видатні діячі», «активісти», «лідери».

Стосовно ж оперування поняттям «ліберальна демократія», або прикметником «ліберально- демократична» щодо еліти, які нині досить активно, без особливих застережень, експлуатуються в українській історіографії, зазначимо, що вважаємо їх досить умовними, в деякій мірі - символічними, хоча й зручними, для позначення того складного комплексу світоглядних настанов та ідей, які надихали на початку Хх ст. цю «творчу меншість». Так, ці інтелектуали дійсно виявляли одночасно інтерес і до ліберальних, і до соціалістичних теорій, базуючи свою практичну діяльність на традиціях українського народництва. В пошуках «омріяного майбутнього» для свого народу (етносу) вони органічно сприйняли фундаментальні цінності класичного лібералізму, такі, як автономія індивіда, особиста свобода, плюралізм ідей, еволюціонізм. Але зміна соціальних умов і обставин, критика і дискусії в суспільстві привели кінець-кінцем до утворення лібералізму «гібридного» типу, одного з різновидів родини лібералізмів, який в ідеологічному аспекті можливо визначити через дефініції «нового лібералізму», «соціального лібералізму», і навіть - «ліберального націоналізму». Взагалі ж, на думку відомого дослідника модерної історії України І. Лисяка- Рудницького, «...назагал в українському русі панувала далекосяжна однозгідність щодо засадничих справ: наполегливе прямування до радикальної соціальної реформи, але без духа жорстокості та виключності, що були притаманні багатьом російським революціонерам; відстоювання політичної свободи та конституціоналізму в західному стилі; пропагування федералістичної перебудови імперії як засобу для пропагування українських національних прагнень, без конечності повного розриву з Росією», не зважаючи