Стосовно методологічних орієнтирів щодо з'ясування місця і ролі ліберально-демократичної еліти в процесах націєтворення, найбільш адекватними для нашого дослідження вважаємо модерністські версії націогенези українців, що знайшли своє обґрунтування передусім у працях Б. Кравченка, Р. Шпорлюка, П.Р. Магочія, С. Єкельчика, Я.Й. Грицака, Г.В. Касьянова. Згідно цим версіям, проблема становлення національної самосвідомості розглядається як один з аспектів «національного будівництва» (створення модерних українських націй), нерозривно пов'язаного із процесами соціально-економічної й політичної модернізації, що відбувалися в Російській імперії в післяреформений період [3, с.284]. Стосовно України, цей процес від початку мав політичний характер. Проблема формування «національної свідомості (ідентичності)» як синтезу об'єктивних і суб'єктивних ознак нації, була центральною. Українська ж нація, за термінологією Б. Андерсена, була типовою «уявленою спільнотою», - перш ніж її реальні обриси з'явилася в політикумі, їх витворив у своїй уяві інтелект національної еліти [3, с.262]. Друга половина ХІХ - початок ХХ ст. - вирішальний період у становленні «національної свідомості» українців, причому, якщо в ХІХ ст. ідентичність формувалася на рівні еліти - йшлося про її самоідентифікацію в культурній сфері (насамперед у літературі), то на початку ХХ ст. - це вже набуття національної ідентичності народними масами (етносом). «Будителі нації» - інтелігенти різних соціально-політичних напрямків, не маючи влади державної, придбали владу культурну. Політизація національного руху пов'язана із діяльністю нового покоління українських діячів - «людей 1890-х років». [3, с.292-299]. Через зміну поколінь забезпечувалась насамперед тяглість традиції -і ця закономірність виразно виступає в громадівській історії, бо саме громади стали тими традиційними структурами українського національного руху, що забезпечили його безперервність протягом і8б0-х - 1900- х років.

В вітчизняній історіографії нині приділяється значна увага представникам ліберально-демократичного напрямку, про що свідчить поява численних історико-біографічних праць (статей, монографій), головним чином в жанрі «портрета на тлі доби» (наприклад, такі видання, як: Демченко Т. Батько Шраг: Монографія. - Чернігів, 2008, Старовойтенко І. Євген Чикаленко. Людина на тлі епохи. - К., Темпора, 2009), перевидання листування, щоденників, мемуарів видатних діячів українського руху (Є.Х. Чикаленка, С.О. Єфремова, О.Г. Лотоцького, М.А. Славінського, Д.І. Дорошенка, Б.Д. Грінченка, М.П. Василенка, С.Ф. Русової, Л.М. Жебуньова), і - справжній «бум» дисертаційних досліджень (автори: О.Д. Василюк, О.В. Дяченко, Л.І. Єпик, В.П. Рекрут, Н.Р. Бойко, В.В. Очеретяний, Н.А. Логунова, А.С. Хомутенко, Ю.О. Бойко, Н.М. Токар, В.П. Швидкий, О.О. Дудко, Г.М. Михайленко, О.Я. Рахно, Ю.В. Середенко...), персонажами яких стали видатні діячі із ліберально-демократичного середовища. Лише одному О.Г. Лотоцькому за 2001-2009 рр. вже присвячено три дисертації! Інтенсивно вивчається також історія видання газети «Рада» - цього осередка національного відродження (І. Ткаченко, Н.М. Фіголь, П.В. Опанащук). Досліджується мова мемуарної літератури кінця ХІХ- початку ХХ століття - передусім на матеріалах творчості Євгена Чикаленка та Сергія Єфремова (кандидатська дисертація Н.В. Мазур в царині філологічних наук; НАН України; Інститут української мови, 2006). В роботах Л.В. Супрун розглядаються мовні засоби дискурсивних категорій публіцистики С.О. Єфремова (Вінниця, 2007). В працях відомого знавця української журналістики Ю.Г. Шаповала аналізується участь представників ліберально-демократичної еліти в провідному загальноукраїнському журналі «Літературно-науковий вістник» («І в Україні святилось те слово...»: Наукові праці / Ю.Г. Шаповал. - Львів : ПАІС, 2003).

Підґрунтям для міркувань, які висловлюються в рамках цієї статті, автор вважає як аналіз сучасного стану в царині політичної історії України, так і досвід власних багаторічних досліджень у сфері вивчення української ліберально-демократичної еліти. Так, під час підготовки в 1994-1996 рр. статей до фундаментального видання «Политические партии России. Конец XIX - первая треть XX века» (М., 1996) під егідою Російської політичної енциклопедії (керівник проекту - професор В.В. Шелохаєв), автором було детально вивчено персоналії представників ліберально-демократичної еліти згідно зі спеціальною уніфікованою програмою, підготувавши до друку статті: «Гринченко Б.Д.» (С. 164-165), «Дмитриев Н.А.» (С. 186-187), «Доманицкий В.Н». (С. 191), «Ефремов С .А.» (С. 206), «Жебунев Л.Н.» (С. 207), «Левицкий М.Ф.» (С. 307-308), «Лотоцкий А.И.» (С. 321-322), «Матушевский Ф.П.» (С. 348-349), «Славинский М.А.» (С. 557-558), «Стебницкий П.Я.» (С. 592-593), «Чикаленко Е.Х.» (с. 684-685), «Шелухин С.П.» (С. 695-696), «Шемет В.М.» (С. 696), «Шраг И.Л.» (С. 704-705.), «Чижевский П.И.» (С. 683684). Джерельною базою послугували автобіографії, спомини, щоденники, некрологи, періодичні видання, архівні матеріали тощо. В подальших студіях було розглянуто світогляд ліберально-народницької еліти, сконцентрованої спочатку в громадах, а надалі - головним чином в структурах УДРП-ТУП-УПСФ, висвітлено трансформацію провідних ідеологічних тез у програмах ліберально-народницьких політичних партій Наддніпрянської України на межі ХІХ - ХХ століть. Окреслено було, насамперед на матеріалах біографій діячів УДРП-УПСФ, моделі трансформацій індивідуальної свідомості, процес самовизначення особистості в періоди криз, революцій і політичних потрясінь [4-9].

Стосовно української вітчизняної історіографії, відзначимо явно недостатнє освоєння дослідниками інформаційного потенціалу енциклопедії «Політичні партії Росії.