Енциклопедія, яка активно використовується російськими і західними вченими, але або взагалі ігнорується, або вибірково використовується. Що ж цьому перешкоджає? Мовний бар'єр, неприступність видання в бібліотеках, відсутність його електронної версії в Інтернеті, упевненість - апріорі - в тому, що російське видання не повинно містити інформацію про національні українські сюжети, або - зручна можливість виглядати «піонером-дослідником» на «незораному полі», псевдопатріотичні настрої.? Можливо, це явище до певної міри відбиває деякі специфічні риси вітчизняної історіографії в галузі політичної історії: спорадичне або недбале знайомство з працями як західних, так і російських учених, що мають напрацювання в цій сфері, випадкове або навмисне ігнорування, «смутне нерозрізнення» деякими істориками робіт попередників, іноді - пряме, без застережень і посилань, запозичення ідей і матеріалу, інколи - порушень норм і традицій академічної етики.

Зауважимо, що поряд із второваними шляхами в історичній біографістиці - відтворення індивідуального історичного портрету, коли увага свідомо акцентується на рисах особливих і унікальних, існує можливість постановки й інших цілей - створення «колективного портрету» шляхом статистичного опрацювання «вторинної бази» більш-менш уніфікованих даних. Такою базою даних в нашому випадку може бути, насамперед, фундаментальне видання енциклопедичного типу. Наприклад, згадана вище енциклопедія.

Щодо перспективи подальших досліджень, вельми продуктивними уявляється залучення різноманітного арсеналу історико-антропологічних методів, застосування яких дозволить комплексно проаналізувати чинники формування та еволюції політичної свідомості еліти (особливості світосприйняття і культурно-поведінкових норм, духовні цінності, розуміння громадського обов'язку і служіння народові (демосу) на індивідуальному та колективному рівнях. Кроком на шляху вивчення паростків нового, прагматичного типу культури в українському суспільстві може бути аналіз соціально-морального середовища українських громад, студентських корпорацій, родинно-сімейних кланів, у якому відбувалося становлення особистості того чи іншого представника української партійно-політичної еліти.

Актуальним щодо аналізу персонального складу діячів парламентських та урядових репрезентацій, політичних партій є також просопографічний метод, потенціал якого нині активно обговорюється в науковій літературі. Суть його в українській історіографії трактують подвійним чином: одні дослідники вважають завданням просопографії створення колективного соціального портрету певної групи суспільства [12, с.56], інші - відтворення індивідуального портрета конкретної відомої особи, розкриття персоналій «у всій стереоскопічності людських вимірів, динаміці особового розвитку» [13, с.34]. Його можливості стосовно аналізу еліти значно розширюються з введенням в науковий обіг нового пласту джерел особового походження - листування, щоденників, автобіографій, мемуарів. Відзначимо, насамперед, вагу двох перших категорій джерел. Парадоксально, але особливої цінності ця «література факту» набуває саме завдяки своєму суб'єктивізму [14, с.145-148,152] - і з погляду відтворення непересічної індивідуальності авторів, і з погляду відтворення неповторної аури того часу.

На наш погляд, логічним продовженням застосування просопографічного методу дослідження в царині партійно-політичної історії є збирання біографічних відомостей за чітко розробленою, уніфікованою програмою; виділення поколінь (генерацій) у рамках конкретної партії; порівняння колективної біографії або керівного складу, або визначних діячів цієї партії із спорідненими або конкуруючими політичними асоціаціями.

Оптимальним видається саме індуктивний шлях дослідження - від окремого до загального, від вивчення особистості (лідери, активісти, ідеологи партії) - до складання «колективного портрету» керівництва партії і, нарешті, створення «образу» партії як цілісного суспільного організму. Саме цей шлях, на наш погляд, одночасно збагачує арсенал засобів політичної історії, дозволяючи конкретизувати форми участі партії в суспільно-політичному житті через визначення дієвого впливу видатних «пасіонарних» особистостей, які мали зв'язок з легальними інституціями (органи земства, міського самоуправління), громадськими об'єднаннями (професійно-політичні союзи, «Просвіти») та спорідненими політичними партіями.

Більш увагу слід звертати на постаті «другого та третього ряду» в історії, звертаючись до таких аспектів, як світовідчуття та інтерпретація політичних подій цими скромними, аскетичними та відданими «українській ідеї» трудівниками на ниві «національного будівництва», які формували свій «образ історії», які створювали скромні «опорні пункти» (пресу, видавництва, клуби, культурно-просвітницькі товариства), що стали одним із факторів масового підйому українського національного руху в Лютому 1917 р. Можливо, що саме ці стежки та нюанси наукових пошуків урізноманітнять палітру досліджень українського національного політичного руху та, відповідно, еліт, які його формували та очолювали, в межах Російської імперії, поглиблять знання глибинних мотивів, якими керувались в своїх діях видатні особи та рядові виконавці в світі політики, дозволять «заселити» цей світ емоціями та думками, зробити його дійсно багатовимірним та поліфонічним.

Джерела та література

Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності // Життя, смерть та інші неприємності. - К. : Грані-Т, 2008. - 232 с. (Серія «De profundis»).

Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. - Серія «Західна історіографія України». Вип.1. - К. : Основи, 1994. - 554 с. - С. 145-171.

Касьянов Г.В. Теорії націй та націоналізму: Монографія. - К. : Либідь, 1999. - 352